— Роберте… — На язик просилися слова «Джофрі — не твій син», але Нед не зронив жодного з них. Обличчям Роберта пробігали хвилі муки; піддати короля ще гіршим тортурам він не міг. Отже, Нед схилив голову і взявся писати, але замість слів короля «мій син Джофрі» вписав «мій спадкоємець». І миттю відчув себе приниженим цим обманом. «Брехати змушує любов», подумав він. «Хай пробачать мені боги.»

— Що писати далі?

— Напиши… що там треба. Захищати і зберігати, богами старими і новими, сам знаєш незгірш мене. Пиши. Я поставлю підпис. Віддаси раді, коли я помру.

— Роберте, — глухим від горя голосом проказав Нед, — так не можна. Не смій мені помирати. Ти потрібен державі.

Роберт вхопив його за руку і стиснув з усієї сили.

— Ти… препогано брешеш, Неде Старку, — вичавив він із себе крізь біль. — Держава… уся держава знає… який з мене паскудний король. Такий самий, як Аерис, даруйте мені, боги.

— Ні! — заперечив Нед своєму помираючому другові, — не такий, як Аерис, ваша милосте. Геть не такий, як Аерис.

Роберт спромігся на слабеньку криваву усмішку.

— Та хай скажуть… що в останню мить… я вчинив правильно. Ти мене не підведеш. Сідай на трон. Ти зненавидиш його гірше, ніж я… але правитимеш добре. Ти скінчив шкрябати?

— Так, ваша милість. — Нед підсунув аркуша Робертові. Король вивів підпис наосліп, мазнувши по папері власною кров’ю. — Печатку треба засвідчити.

— Хай вепра подадуть на моїй тризні, — захрипів Роберт. — З яблучком у роті, а шкірка щоб хрумтіла. З’їжте паскуду, хоч вдавіться — а мені до того вже буде байдуже. Обіцяй мені, Неде.

— Обіцяю. — «Обіцяй мені, Неде», озвався голос Ліанни.

— Дівчина, — вів далі король. — Даянерис. Хай живе. Якщо можеш… не пізно… скажи їм… Варисові, Мізинцеві… хай не вбивають. І поможи моєму синові, Неде… Зроби його… кращим за мене.

Король зіщулився.

— Згляньтеся на мене, боги.

— Зглянуться, друже мій, — відповів Нед. — Неодмінно.

Король заплющив очі й трохи заспокоївся.

— Короля свиня задавила, — пробурмотів він. — Я б сміявся, але дуже болить.

Нед не сміявся.

— Покликати усіх назад?

Роберт слабко кивнув.

— Як забажаєш. О боги, чому тут так холодно?

Миттю по опочивальні забігали челядники, підкидаючи у вогонь. Королева зникла: хоч якась, та втіха. «Якщо Серсея має краплю здорового глузду, то візьме дітей і втече ще до заходу сонця», подумав Нед. «І без того надто засиділася.»

Король Роберт за дружиною, схоже, не сумував. Він наказав братові Ренлі та великому маестрові Пицелю свідчити, що він сам приклав свою печатку до гарячого жовтого воску, яким Нед крапнув на листа.

— Тепер дайте щось від болю і залиште спокійно померти.

Великий маестер Пицель поспіхом змішав ще одного кухля макового молока. Цього разу король жадібно випив, лишаючи на бороді дрібні білі крапельки, а тоді відкинув геть порожнього кухля.

— Тепер я спатиму?

Королю відповів Нед.

— Так. Спатимете, пане мій.

— Добре, — посміхнувся король. — Я перекажу Ліанні вітання від тебе, Неде. Збережи моїх дітей в моє місце.

Ці слова вразили Неда, наче ніж у живіт. Якусь мить він не знав, що відповісти, бо не міг примусити себе збрехати. А тоді згадав королівських байстрюків: крихітку Барру під мамчиною цицькою, Мію в Долині, Гендрі коло горна, решту інших.

— Я збережу… твоїх дітей, як своїх власних, — повільно проказав князь.

Роберт кивнув і заплющив очі. Нед спостерігав, як старий друг тоне в подушках, як макове молоко змиває з його обличчя смертну муку. Нарешті до короля прийшов сон.

Великий маестер Пицель рушив до Неда, бринькаючи важкими ланцюгами.

— Я зроблю все, що в моїй владі, пане мій, але рана загнилася. Його везли додому два дні. Коли я побачив його милість, було вже запізно. Я можу полегшити його страждання, але зцілити пораненого тепер можуть самі лише боги.

— Скільки ще? — запитав Нед.

— Правду кажучи, він уже мав би померти. Ніколи не бачив, щоб людина так люто чіплялася за життя.

— Мій брат завжди був сильним, — мовив князь Ренлі. — Не те щоб дуже розумним, але сильним.

У задушливому повітрі опочивальні його лобом стікав рясний піт. Молодий, чорнявий, гарний на вроду, він здавався примарною подобою молодого Роберта.

— Він убив вепра. Зарізав тварюку, хоча в самого кишки висіли з черева. — Голос брата короля виказував його безмежний подив.