— Халісі, — мовив він, — слухаю ваших наказів.

Вона поплескала по шкіряній подушці коло себе:

— Сідайте, побалакаймо.

— Дякую за високу честь.

Лицар всівся на подушку, схрестивши ноги. Перед ним схилила коліна невільниця, пропонуючи дерев’яну тарелю дозрілих фіг. Пан Джораг узяв одну і розкусив навпіл.

— Де мій брат? — запитала Дані. — Він мусив з’явитися хоча б на учту.

— Я бачив його милість вранці, — відповів лицар. — Сказав, що піде на Західний Базар пошукати вина.

— Вина? — перепитала Дані. Вона знала, що Візерис не терпить кумису, звичного напою дотракійців, тому цими днями вдався ходити по базарах і пиячити з купцями з великих західних та східних караванів. Їхнє товариство, схоже, більше припало йому до душі, аніж товариство сестри.

— Так, вина, — підтвердив пан Джораг, — а ще він хотів набрати затяжців у своє військо з тих сердюків, що стережуть каравани.

Служниця поставила перед ним кров’янку, і лицар вчепився у неї обома руками.

— Чи розумно він чинить? — запитала Дані. — Він же не має золота, аби наймати військо. А раптом його зрадять?

Охоронці караванів рідко турбувалися про якусь там вояцьку честь, а Узурпатор з Король-Берега добре заплатить за голову її брата.

— Ви мали б піти з ним, аби вберегти від біди. Ви присягали йому мечем.

— Зараз ми у Ваес Дотраку, — нагадав їй лицар. — Тут нікому не дозволено мати при собі меча або проливати людську кров.

— І все ж люди помирають навіть тут, — зазначила Дані. — Мені розповідала Джихікі. Деякі купці мають при собі євнухів — сильних здорованів, які можуть вдавити злодія пасмом шовку. Крові не пролито — богів не розгнівано.

— То сподіваймося, що вашому братові стане розуму нічого не красти.

Пан Джораг витер долонею жир з рота і нахилився через стіл.

— Він хотів забрати ваші драконячі яйця, поки я не попередив, що відріжу йому руки, якщо він бодай торкнеться їх.

На якусь мить Дані втратила мову.

— Мої яйця… але ж вони мої, магістрат Іліріо подарував їх мені на весілля, та й навіщо вони Візерисові… це ж просто камені…

— Те саме можна сказати про рубіни, діаманти і вогняні опали, принцесо… а драконячі яйця набагато рідші та коштовніші. Ті купці, з якими він пиячить, охоче продадуть власні яйця за один з таких каменів, а за всі три Візерис матиме стільки затяжців, скільки забажає.

А Дані ж нічого не знала, навіть не підозрювала…

— Тоді… хай забирає. Йому не треба красти, достатньо попросити. Він мій брат… і мій законний король.

— Так, він ваш брат, — визнав пан Джораг.

— Ви не розумієте, добрий лицарю, — мовила вона. — Моя мати померла, народжуючи мене. Мій батько та брат Раегар загинули ще раніше. Я б не знала навіть їхніх імен, якби мені не розповів Візерис. В мене залишився тільки він. Лише він один. Більше в мене нікого в світі нема.

— То було раніше, — заперечив пан Джораг. — Але зараз все інакше, халісі. Тепер ви дотракійка. У вашому череві скаче огир, що покриє світ.

Він простяг келиха, і невільниця налила туди кумису: кислого, грудкуватого, з різким запахом.

Дані відіслала невільницю помахом руки. Від одного запаху її нудило, а виблювати кінське серце, з’їдене у таких муках, вона не мала наміру.

— Що це означає? — запитала вона. — Хто такий той огир? Усі кричать про нього, але я нічого не розумію.

— Огир — то хал над халами, обіцяний у стародавньому пророцтві, дитино. Він зведе дотракійців у один халазар і поскаче з ними до кінців землі. Так проречено здавна. Усі племена світу стануть його табуном.

— Овва, — тихо мовила Дані й розгладила шовк на круглому черевці. — Я назвала його Раего.

— Від цього імені в Узурпатора кров захолоне в жилах.

Раптом її за лікоть засмикала Дорея.

— Мосьпані, — гарячково зашепотіла вона, — там ваш брат…

Дані подивилася углиб довгої палати без даху і справді побачила його. Він крокував до неї з такими вихилясами, що вона зрозуміла: своє вино він на базарі знайшов… а разом з ним і щось схоже на хоробрість.

На братові був кармазиновий шовк, заплямований і заяложений у дорозі. Кирея та рукавиці колись були чорного оксамиту, але давно вицвіли від сонця. Чоботи висохли та розтріскалися, сріблясте волосся сплуталося і загидилося. При боці у шкіряних піхвах висів меч. Саме на нього дивилися дотракійці, поки Візерис ішов проходом. Навколо Дані здіймався грізний вал прокльонів, погроз та похмурого бурмотіння. Гарячковий стукіт барабанів, як і вся інша музика, поступово завмер.

Серце їй перехопило від передчуття чогось жахливого.