В палаті настала така тиша, що всі почули теленькання дзвіночків хала Дрого з кожним його кроком. Троє кревноїзників ступали за халом, наче три мідні тіні. Даянерис відчула холод по всьому тілу.

— Він каже, що ти матимеш розкішну золоту корону, і люди тремтітимуть від одного погляду на неї.

Візерис всміхнувся і опустив меча. Жалюгідно… так жалюгідно, що потім її мучили болісні спогади… він усміхнувся.

— Та я ж цього і хотів, — вимовив він. — Саме це мені обіцяли.

Коли сонце її життя потягнувся до неї, Дані обвила рукою його стан. Хал мовив слово, і кревноїзники ринули уперед. Котхо вхопив чоловіка, який був їй братом, за обидві руки. Хагго зламав йому зап’ястка, рвучко крутнувши своїми величезними руками. Кохолло висмикнув меча з занімілих пальців. Та навіть зараз Візерис ще не все допетрав.

— Ні! — заволав він. — Мене не можна чіпати, я дракон! Так, я дракон, мене увінчають короною!

Хал Дрого відстібнув паса. Його важкі візерунчасті бляхи було вилито з чистого золота, кожна завбільшки з долоню чоловіка. Хал вигукнув наказ. Невільники-куховари витягли з багаття важкого чавунного казана з юшкою, вилили юшку просто на землю і повернули казана до вогню. Дрого вкинув туди пояса і дивився байдужими очима, як бляхи червоніють і починають розпливатися. Дані бачила, як вогні танцюють у його оніксових очах. Невільник приніс йому пару цупких рукавиць із кінського волосу; хал, не вшанувавши його навіть поглядом, вхопив їх і натягнув собі на руки.

Візерис почав верещати без слів тонким нестямним голосом боягуза перед лицем смерті. Він хвицявся і викручувався, скиглив, як собака, і схлипував, як дитина, але дотракійці тримали його міцно і ні на що не зважали. Пан Джораг пробрався до Дані й поклав їй руку на плече.

— Благаю вас, моя принцесо, відверніться…

— Ні. — Вона склала руки на опуклому животику, оберігаючи дитя.

Нарешті Візерис кинув на неї погляд.

— Сестро, благаю… Дані, скажи їм… накажи… сестричко, люба моя…

Коли золото розтануло і потекло, Дрого простяг руки крізь полум’я і вихопив звідти казана.

— Корона! — заревів він. — Тут. Для Короля-на-Возі!

З цими словами хал перекинув казана просто на голову чоловіка, який колись був їй братом.

Вереск, виданий Візерисом Таргарієном, коли неоковирний чавунний шолом вкрив його обличчя, нічим не нагадував людський. Ноги принца вибили навіжений танок на земляній підлозі, потім сповільнилися і завмерли. Великі блямби розтопленого золота стікали йому на груди, кармазиновий шовк димів від жару… але не пролилося жодної краплі крові.

«Він не був драконом», дивно спокійна, подумала Дані. «Вогонь не здатний вбити дракона.»

Він знову блукав криптою під Зимосіччю, як і тисячу разів до того. Королі Зими дивилися на нього крижаними очима, а лютововки під їхніми ногами повертали великі кам’яні голови і гарчали. Нарешті він дійшов до могили, де спав його батько, а поряд — Брандон та Ліанна. «Обіцяй мені, Неде», прошепотіла подоба Ліанни. Вона мала на собі вінка з блідих блакитних троянд, а очі її плакали кров’ю.

Едард Старк підскочив у ліжку серед переплутаних ковдр. Серце калатало. У кімнаті було темно, як у ямі. Хтось тарабанив у двері.

— Князю Едарде! — гучно покликав чийсь голос.

— Зараз. — Голий, у напівсні, він сяк-так прошкутильгав темною опочивальнею. За дверима стояли Томард з піднятою рукою та Кайн зі свічкою в руці. Між ними стояв коронний підкоморій. На його обличчі, наче вирізьбленому з каменю, не відбивалося жодних почуттів.

— Ваша вельможність пане Правице, — урочисто проголосив він. — Його милість король наказує вам з’явитися до нього. Негайно.

Отже, Роберт нарешті повернувся з полювання. А по правді, мав би раніше.

— Дайте мені трохи часу вдягтися.

Підкоморія Нед залишив ззовні. Кайн допоміг вдягтися в білу льоняну сорочку та сіру делію, штани, розрізані по нозі в лубку. Завершили вдягання значок його уряду та пояс із важких срібних ланок. За пояс Нед засунув валірійського кинджала.

Кайн з Томардом повели Неда внутрішнім двором; Червоний Дитинець спав у темряві ночі. Майже повний місяць висів низько над муром. Згори по мурі ходив стражник у золотій киреї.

Королівські помешкання знаходилися у Маегоровому Острозі — грізній квадратній фортеці у самому серці Червоного Дитинця, оточеній стінами дванадцять стоп завтовшки та сухим ровом із залізними шпичаками на дні. То був замок всередині замку. Дальній кінець мосту охороняв пан Борос Блаунт, чий білий обладунок примарно блимав під місячним світлом. Всередині острогу Нед пройшов повз іще двох лицарів Королегвардії: пан Престон Зеленопіль стояв унизу сходів, а пан Барістан Селмі чатував коло дверей королівської опочивальні. «Троє у білих корзнах», майнула моторошна думка, і спиною пробіг раптовий холодок. Пан Барістан був блідіший за власний обладунок. Нед з одного погляду зрозумів: трапилось щось жахливе. Коронний підкоморій прочинив двері.