— Тоді нам слід молитися, щоб Роберт не помер.

— На це надії небагато.

— Інколи боги мають милість до людей.

— Боги — інколи. Ланістери — ніколи.

Князь Ренлі обернувся і пішов назад через рів. До башти, де помирав його брат.

Повернувшись до покоїв, Нед відчув страшну втому та сум, але про сон не могло бути й мови. Тільки не зараз. «Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш», сказала йому Серсея Ланістер у божегаї. Він спитав себе, чи правильно відмовив князеві Ренлі. Йому не смакували всі ці заколоти, а погрожувати дітям він вважав конче безчесним, але ж… якщо Серсея обере боротьбу замість втечі, то сотня Ренліних бійців стане йому в пригоді. Та й більше б не завадило.

— Мені потрібен Мізинець, — мовив він до Кайна. — Якщо його немає в покоях, то візьми скільки треба людей і обшукай кожен винний льох, кожен бурдей у Король-Березі, поки не знайдеш. Приведи його до мене ще до світанку.

Кайн вклонився і пішов виконувати наказ, а Нед обернувся до Томарда.

— «Відьма вітрів» має відійти з вечірнім відпливом. Ти обрав супровід?

— Десятьох, Портер за старшого.

— Візьми двадцятьох, очолиш сам, — наказав Нед. Портер був хоробрий вояк, але надто впертий. Аби наглядати за дочками, потрібен був хтось розсудливіший та хитріший.

— Як накажете, мосьпане, — відповів Том. — От за чим не сумуватиму, то за цим клятим містом. Хочу вже дружину побачити.

— Перш ніж повернути на північ, ти пройдеш біля Дракон-Каменя. Мені треба, щоб ти завіз туди листа.

Том глянув на хазяїна якось сторожко.

— На Дракон-Камінь, мосьпане?

Про острівну твердиню дому Таргарієн ходили різні зловісні чутки.

— Накажеш капітанові Косу підняти мій прапор, щойно він з’явиться у виду острова. Вони там можуть остерігатися непроханих гостей. Якщо капітан стане впиратися, переконай його за всяку ціну. Я напишу листа, якого ти віддаси в руки князеві Станісу Баратеону. Нікому іншому. Не його управителю, не очільникові його варти, не його вельможній дружині. Тільки самому князеві Станісу.

— Як накажете, мосьпане.

Коли Томард пішов, князь Едард Старк втупився у полум’я свічки, що горіла коло нього на столі. На нього накотило шалене горе. Він не хотів нічого, крім піти до божегаю, впасти на коліна перед серце-деревом і молитися за життя Роберта Баратеона, який був йому більше, ніж брат. Потім люди шепотітимуться, що Едард Старк зрадив дружбу свого короля і позбавив законного спадку його синів. Але він сподівався, що боги бачать правду, і Роберт теж знатиме її у землі, що лежить за межею смерті.

Нед вийняв останню грамоту, підписану королем. Сувій цупкого білого пергамену, запечатаний золотим воском. Кілька коротких слів і пляма крові. Яка крихітна різниця між перемогою та поразкою, між життям та смертю.

Він витяг чистого аркуша паперу і вмочив перо у каламар.

«Його королівській милості Станісу з дому Баратеон», лягли на папір перші слова. «До часу, коли ви отримаєте цього листа, ваш брат Роберт, наш король останні п’ятнадцять років, буде вже мертвий. Його смертельно поранив дикий вепр під час ловів у королівській пущі…»

Літери судомилися і стрибали на папері; рука з пером зупинилася. Князь Тайвин та пан Хайме були не з тих, хто покірно приймає безчестя. Вони битимуться, а не тікатимуть. Певна річ, князь Станіс після убивства Джона Арина остерігався, як міг, але ж зараз він мав би рушити на Король-Берег морем з усією своєю силою, поки Ланістери не виступили суходолом.

Нед ретельно добирав кожне слово у листі. Коли він скінчив, то підписав листа: «Едард Старк, князь на Зимосічі, Правиця Короля, Намісник і Господар на Державі», струсив листа піском, склав його удвоє і взявся топити віск для печаток на полум’ї свічки.

Поки віск танув, він подумав, що його намісництво має бути коротким. Новий король сам обере собі Правицю, і Нед зможе поїхати додому. Думка про Зимосіч викликала на обличчі слабку посмішку. Він хотів знову почути сміх Брана, виїхати на соколині лови разом з Роббом, погратися з Ріконом. Він прагнув відійти до сну без сновидінь у власному ліжку, міцно обійнявши свою кохану дружину Кетлін.

Кайн повернувся, коли він прикладав печатку з лютововком до м’якого білого воску. З ним був Десмонд, а між ними йшов Мізинець. Нед подякував стражникам і відіслав їх.

Пан Петир був вдягнений у синю оксамитову сорочку з пишними рукавами і сріблясту делію з візерунком із пересмішників.

— Гадаю, вас належить привітати, — мовив він, всідаючись без запрошення.

Нед спохмурнів.

— Король лежить тяжко поранений на порозі смерті.

— Я знаю, — відповів Мізинець. — А ще я знаю, що Роберт поставив вас господарем на державі.

Недові очі блимнули на королівську грамоту з цілою печаткою просто коло нього на столі.

— І як же ви дізналися, пане мій?