— Пане воєводо. — Голос застав Джона зненацька. На ноги звівся Семвел Тарлі. Товстун витирав спітнілі долоні об сорочку. — Можна… можна і мені теж? Ну, проказати обітницю перед серце-деревом?

— Хіба дім Тарлі тримається старої віри? — запитав Мормонт.

— Ні, пане мій, — наполохано пропищав Сем. Джон знав, що старшина Варти лякала його, а надто Старий Ведмідь. — Мені дали ім’я у світлі Седмиці, в септі Рогошпиля, як моєму батькові, його батькові та усім Тарлі за тисячу років.

— Навіщо ж ти зраджуєш богів свого батька та свого дому? — здивувався пан Яремія Рикер.

— Мій новий дім — Нічна Варта, — відказав Сем. — Седмиця ніколи не відповідала на мої молитви. Може, старі боги їх почують.

— Як хочеш, хлопче, — вирішив Мормонт, і Сем сів на місце, як і Джон. — Ми розподілили кожного з вас до братства згідно наших потреб і ваших здібностей та вмінь.

Бовен Марш ступив уперед і передав йому грамоту. Князь-воєвода розгорнув сувій і почав читати.

— Гальдер, до будівничих.

Гальдер сухо кивнув на знак згоди.

— Грен, до розвідників. Альбет, до будівничих. Пипар, до розвідників.

Пип зиркнув на Джона і поворушив вухами.

— Семвел, до шафарів.

Сем полегшено видихнув і зім’як, витираючи лоба клаптем шовку.

— Матар, до розвідників. Дареон, до шафарів. Тодер, до розвідників. Джон, до шафарів.

Шафарів?! Якусь мить Джон не міг повірити своїм вухам. Мабуть, Мормонт щось не те прочитав. Він почав був підводитися, щоб вказати на помилку… але побачив, як на нього дивиться пан Алісер, виблискуючи очима, наче двома скалками обсидіану, і все зрозумів.

Старий Ведмідь згорнув сувоя.

— Старшина братств пояснить вам обов’язки. Хай бережуть вас, браття, усі боги, які є на світі.

Князь-воєвода вшанував їх напівуклоном і пішов. Слідом вийшов пан Алісер, виграваючи ріденькою посмішечкою на обличчі. Джон ще ніколи не бачив майстра-мечника таким втішеним.

— Розвідники — до мене, — покликав пан Яремія Рикер, щойно вони пішли. Пип повільно звівся на ноги, не зводячи очей з Джона і зачервонівшись вухами. Грен широко шкірився і, здається, не розумів, що трапилося. Мат і Ропух пристали до цих двох і слідом за паном Яремією пішли з септу.

— Будівничі, — оголосив Отел Ярвик, чолов’яга з квадратною щелепою. Гальдер з Альбетом потяглися за ним.

Джон озирнувся, скніючи серцем і нічого не розуміючи. Сліпі очі маестра Аемона звелися догори, до світла, якого він не бачив. Септон переставляв кришталі на вівтарі. На лавах залишилися тільки Сем та Дареон — товстун і співець… а ще він сам.

Великий шафар Бовен Марш потер пухкі долоні.

— Семвеле, ти служитимеш маестрові Аемону в крукарні та бібліотеці. Чет переходить до псярні, поратися коло хортів. Ти вселишся до його келії, аби ходити коло маестра вдень та вночі. Певен, що ти гарно доглядатимеш його. Маестер дуже старий роками і надзвичайно цінний для нас.

— Дареоне, я чув, що ти співав при столі багатьох вельможних панів, поділяв їхній трунок та частунок. Ми відсилаємо тебе до Східної Варти. Можливо, твої здібності стануть у пригоді Котерові Пайку, коли приходитимуть купецькі галери. Ми надто переплачуємо за солону яловичину та рибу, а останнім часом отримували жахливої якості оливкову олію. Коли прибудеш туди, з’явишся до Боркаса, і він приставить тебе до корабельних справ.

Далі Марш із привітною посмішкою звернувся до Джона.

— За наказом пана князя-воєводи Мормонта ти, Джоне, слугуватимеш йому особисто. Ти спатимеш у келії під його покоями, у Воєводській Вежі.

— І які ж я виконуватиму обов’язки? — ядучо запитав Джон. — Подаватиму панові воєводі страви, застібатиму на ньому одяг, носитиму гарячу воду для миття?

— Звісно ж. — Марш спохмурнів, почувши голос Джона. — А ще бігатимеш з листами, стежитимеш за комином у його покоях, щодня змінюватимеш простирадла і взагалі робитимеш усе, що накаже тобі князь-воєвода.

— То ви маєте мене за покоївку?

— Ні, — відповів маестер Аемон з глибини септу. Клідас допоміг йому підвестися. — Ми маємо тебе за братчика Нічної Варти… якщо ми, часом, не помилилися.

Джон ледве примусив себе не вибігти геть. Йому тепер що, збивати масло та зашивати штани, як дівка, решту його життя?

— Чи можу я піти? — запитав він сухо.

— Якщо бажаєш, — відповів Бовен Марш.

Дареон та Сем вийшли разом з ним. У двір вони зійшли мовчки. Назовні Джон зиркнув на Стіну, що сяяла на сонці й пускала додолу сотні тоненьких пальчиків-струмочків води від розталого льоду. Джон відчував таку лють, що ладен був розтрощити Стіну просто на місці, й нехай увесь світ хоч дідьки вхоплять.