— Підіть до нього, — наказала вона панові Джорагу. — Зупиніть його. Приведіть сюди. Скажіть, хай забирає драконячі яйця, якщо прийшов по них.

Лицар скочив на ноги і ринув виконувати наказ.

— Де моя сестра? — п’яно заволав Візерис. — Я прийшов бенкетувати. Як ви насмілилися їсти без мене? Ніхто не їсть поперед короля. Де вона? Та хвойда не заховається від дракона.

Він зупинився коло найбільшої з трьох вогняних ям, витріщаючись на обличчя дотракійців. У палаті сиділо п’ять тисяч людей, але тільки жменька з них знала посполиту мову. Проте незрозумілі слова нікому не заважали бачити, що Візерис п’яний, як чіп.

Пан Джораг швидко підскочив до принца, щось зашепотів йому на вухо і вхопив за руку, але Візерис вирвався.

— Прибери руки! Ніхто не сміє торкатися дракона без його дозволу!

Дані поглянула занепокоєно на високу лаву. Хал Дрого щось сказав до інших халів коло себе. Хал Джомо вишкірився, а хал Ого зареготав уголос.

Зачувши сміх, Візерис підняв очі.

— Хале Дрого, — буркнув він майже ввічливо. — Я прийшов до вас на учту.

Хитаючись, він рушив геть від пана Джорага, намірюючись підсісти до трьох халів на високій лаві.

Хал Дрого підвівся, виплюнув десяток слів дотракійською так швидко, що Дані жодного не зрозуміла, і тицьнув пальцем. Пан Джораг переклав:

— Хал Дрого каже, що ваше місце там.

Візерис зиркнув туди, куди вказував хал. Позаду довгої палати, у кутку біля стіни, глибоко в тіні, щоб сховатися від очей ліпших за них людей, сиділи найнижчі з нижчих: хлопчаки, які ще не нюхали крові, старці з каламутними очима та скам’янілими суглобами, недоумки та каліки. Далеко від м’яса і ще далі від честі.

— То не місце для короля, — бундючно заявив брат.

— То є місце, — відповів хал Дрого посполитою мовою, якої його навчила Дані, — для Король-Стерті-Ноги.

Він ляснув у долоні.

— Воза! Подати воза для хала Раггата!

П’ять тисяч дотракійців почали реготати та галасувати. Пан Джораг стояв позаду Візериса і кричав щось йому на вухо, але гармидер у палаті стояв такий, що Дані його слів не розчула. Її брат заволав щось у відповідь, двоє чоловіків сахнулися, а пан Мормонт збив Візериса з ніг на підлогу.

Данін брат оголив меча.

Оголена сталь сяйнула страшним червоним блиском у миготінні багать з вогняних ям.

— Геть від мене! — засичав Візерис.

Пан Джораг відступив на крок, і брат сяк-так зіп’явся на ноги. Він замахав над головою мечем — клинком, якого йому позичив магістрат Іліріо, аби зробити більш схожим на короля. З усіх боків його кляли страшними словами дотракійці.

Дані зойкнула з жаху. Вона знала, що буває за оголений у цьому місці меч, хай навіть брат про це й не відав. Почувши її голос, Візерис повернув голову і нарешті побачив сестру.

— А, онде вона, — посміхнувся принц і рушив до неї, рубаючи повітря, начебто пробивався через лаву ворогів, хоча ніхто не стояв у нього на дорозі.

— Клинок… ти не повинен, — благала вона його. — Прошу тебе, Візерисе. Так не можна. Поклади меча і сідай до мене на подушки. Тут є питво, частунок… тобі ж треба драконячі яйця, так? Забирай їх собі, тільки поклади меча.

— Роби, що тобі кажуть, дурнику, — гукнув пан Джораг, — поки нас усіх не повбивали!

Візерис зареготав.

— А вони нас не вб’ють. У святому місті вони не можуть пролити крові… а я можу.

Він приставив вістря меча між Даніни груди і повів донизу, по круглому череві.

— Я хочу те, по що я сюди прийшов, — мовив він. — Я хочу корону, яку мені обіцяли. Він тебе купив, але не заплатив. Скажи, що я вимагаю те, про що домовлялися. Або заберу тебе назад. І тебе, і яйця. А свого клятого вилупка може залишити собі. Я його виріжу і кину просто тут.

Вістря меча прохромило шовк і вкололо пупа. Вона бачила, що Візерис плаче. Відразу і плаче, і сміється. А колись же ця істота була їй братом.

Віддалено, мовби з іншого світу, Дані почула, як схлипує її служниця Джихікі, благаючи не примушувати її перекладати, бо хал її зв’яже і потягне конем аж на вершину Матері Гір. Дані пригорнула дівчину і мовила до неї:

— Не бійся. Я сама все скажу.

Вона не була певна, чи знає досить слів для перекладу. Але коли скінчила, хал Дрого у відповідь кинув кілька стислих речень дотракійською, з яких Дані зрозуміла, що він усе втямив. Сонце її життя ступив донизу з високої лави.

— Що він сказав? — щулячись, запитав чоловік, який колись був її братом.