Мені тут так не звикло.

Ти пам'ятаєш, що таке пекло?

Це не антарктида - тьма,

Пекло й досі є в землі...

А тут ілюзія нечиста,

Дивись, он в білій млі,

Видно якісь міста.

– Де ти в антарктиді

Бачила міста?

Де в пеклі, великій біді,

Була поблажлива правда чиста?

– Це відьма те зробила.

Ненавиджу її...

Лиш ночами вила...

– Скажи хто, може знаю я її.

– Ім'я таке у неї дивне,

Що не розумію я.

Та в ньому є щось певне,

Все одне й одне "Але".

– Алея, Гура, Луханея?

– Ні-ні чи Лора, чи Гвінея.

– А може нечиста Лугвінея?

– Та ні, це Луксівея.

– Луксівея?

– Так вона.

– А ти нічого не плутаєш?

– Це її вина.

– Ні, не її вона.

Ковтнула б вина,

Але хочу сказати оце:

Луксівея моє відьмацьке ім'я.

А я цю капость зробити не могла.

– А може Луксінея?...

Ти зробити це не мала...

А може тебе підставили?...

– Так напевне,

Певен світ ілюзій різних.

Але до чого я тут?

І до днів твоїх непростих.

А зізнайся в горі в муках,

Чи любиш ти Арема?

В цих сльозах і розлуках.

І чи не вигадала сама

Собі, покарання йти вічно:

Щоб, досягти спокою.

Скажи чесно...

Не будь брехухою такою,

Не бреши мені!

І не обманюй себе.

– І лиш чари Віки,

Охопили мій розум,

І я повірила її словам,

І упала у відчай.

– Та як зрозуміла це, о ні.

Але ж я люблю Арем тебе,

А ти кинув мене

На другий день весілля.

Тобі це так просто не мине.

От Віко - це твоє зілля.

Навіщо ти його в чари огорнула, Я гадала, що любив.

А то ти це втнула,

Зілля... і він на любов забив

Дізнавшись про це.

Тепер ходжу я світом.

Була для нього: котик, сонце,

А зараз відьма.

Стерла б йому пам'ять,

Якби відьмою була.

Та як могла в це вірити,

Навіщо я блукала?

Він не з тих хто любить,

Він з тих хто мусить -

До смерті і після неї мене любить, Аж доки сам не дізнається...

Віко, що мені робить?

Ти ж все зіпсувала.

Можеш і не ридати,

Ти мою мрію зруйнувала.

– Пробач, як зможеш,

Я хотіла як краще.

І тобі не вгодиш,

Що хочеш ще???

Я здійснила твою мрію,

Арем тебе любив.

– А я дивлюсь і млію,

Як Бог тебе до раю пропустив?

І що ти робиш тут,

Ти ж янгол?

І тут тобі капут,

Ненавиджу тебе.

Уб'ю тебе сьогодні,

Не гаю ні хвилини.

Проходили дні,

А я не бачила твоєї провини.

Ходила немов дурна,

"Любить мене Арем".

Ця спроба марна,

У Арема цілий гарем,

Шанувальниць море.

І всі краще ніж я...

Навіщо мені це горе?

Віко, Віко,

Ти не станеш краще.

В тобі відьмацький дух,

А до того ще -

Ти більш мені не друг.

– Заридала і побігла я,

В думках нечистих.

Як про все дізналась я,

На душі стало так тяжко, их.

Чому як Віка та померла,

Воскресила я її?

І навіщо знала відьма Марла,

Брата Арема мого.

Як ніколи з ним по душам,

Не говорила я.

Поставлю двійку твоїм думам,

Бо он, що втнула я.

Покарала себе тим,

Що мусила іти.

Невідомо куди за ним,

А про Аремчика й не мріяти,

Бо не заслуговую його.

Дурню таку собі,

До голови внесла.

І нашкодила собі.

Пройду і, що нічого?

А чому ж я йшла?

Це все для кого?

Сама ж себе знесилила.

Якби повернути час назад,

Щоб Віка не потрапила в пекло - душепад.

І прожила б довше,

Так для всіх було б краще.

Піду тоді до Бога,

Всю історію перекажу.

Те, що торкнулась Сатани рога, І тепер жити не можу.

Попрошу одне,

Щоб повернув він все назад.

Хай лихе все відійде,

І рай і пекло - душепад.