Та я прислухуюсь серйозно,

І в цей час можу мріяти.

Та на землі Халеона5,

Наступили демони.

Зникла до духів шана,

Тепер не божественні вони.

Демони зачинили всіх

В царстві води.

Не досить навіть сил моїх,

Та й не зможуть люди

Врятувати духів-землеробів:

Які пильнують за всіма.

Ніхто не врятує демонів рабів, Бо це не можливо зовсім.

Та серед духів є один,

Той хлопець якого я любила.

Та він в тому не винен,

Що грабіжниця його вбила.

Він був моїм янголом-охоронцем, І завжди був чарівний,

Навіть коли зло оточувало.

Та він не винний,

Адже з силою мага не зрівняється.

Та й сил в нього мало,

Як це все мені не подобається.

Та не тільки мені не пощастило, Хоч в діалог з Сатаною вступила.

Я його запитала:

– Яке ваша армія на це право мала?

– Повір дівчино вона не знала.

– Що не знала, як зло чинити?

– Ні, як їх всіх погубити,

І те, що ти проти.

– Ах, та як духам жити?

– Згинь добра сила,

Ти мені розум знесилила:

Тим, що говорила,

Тим, що дурість заявила.

– Ти когось любив?

– Так.

– Той тебе за собою вів?

– Так.

– То відпусти духів,

А я поверну твоє кохання.

– Відпущу,

Та як ти повернеш Віку!

– Що, цього ніколи не буде.

– Моє весілля загуде!

– Та де таке буде?

– Та будь де:

В пеклі, не в раю,

На землі в гаю.

– Я це добре знаю,

І щастя тобі не побажаю.

– То і твоєму щастю ні.

– Теж мені.

Та по вашій вині,

Не подобається в пеклі донні.

– Та що зробиш?

– Цих слів я чекала,

Тепер з пекла вийти не зможеш: Але сувала ан джеала1,

А потім вклонилася природі,

Її чарівній вроді.

Що є першою в моді.

– Там в воді,

Замкнені твої раби.

Як би допомогла ти їм,

То вже зібрані були б твої гриби, І ти б була гарніша.

Дух природи з відповіддю не забарилася.

– Як ти можеш так,

Ти розмовляла з Сатаною.

Ти підписала погибельний контракт.

– Я не підписувала!

– Мало ти знала.

– Я лиш бажала,

Та чому вірити йому мала.

– Та не потрібні тобі духи,

Без того хлопця.

Літають на світі мухи,

І ті знають, що він не в полоні.

– А де ж тоді?

– Він не в біді,

А зі мною навіки.

Лиш згадує вроду Віки,

А тебе вже забув.

Ваша любов як поїзд загув.

– Але духи теж не винні,

То по моїй вині.

Може хоч їх визволиш.

– Та ні, ти облиш,

Бачу не дуже хочеш.

– Ти для них силою значиш.

– Не обманюй себе,

Духи не для тебе.

І вже давно на волі,

І в їх вже інші долі.

– Передай Арему:

Що хай не забуває.

Коли він впав у бід яму,

Я його врятувала.

– Це передам,

Бо любов у твоїх очах.

– Щедра ви мадам,

Вклонилася б я вам.

Та цього не можу,

Бо вам цим не вгоджу.

Не корч ти свою рожу,

Бо ти жадібніша і гірша

Ніж Сатана,

Бо він хоч любить.

– Не моя вина,

І він душі губить.

– І Віку хоче погубити,

Хоче її душу вбити.

Щоб самому жити,

А їй яму рити.

От така дика пригода,

Побачити світ нагода.

І за все проста нагорода,

З глиняного стакану живлюща вода.

Духів не визволила,

А лише Сатану розізлила.

Духа природи молила,

Щоб з полону любові відпустила

Арема мого,

І любов його.

Позаздрила б собі,

Якби було добре мені.

8

Дух вже рік Арем,

Сльози ллються морем.

Обернулося все горем,

Бо тебе я люблю.

Духа любити не можливо:

Бо чути його не можу,

А чи бачу вже не важливо.

Як би Арем прийшов в життя,

Відправилися б в небуття

Неземного щастя,

Королева якого Настя.

Та прийшла у Халеона4,