Знала б я…

– А Марія не забарилася,

І каже.

– Ти молися,

Молися частіше.

І душа від пелостору3,

Відмиється вона.

Стоятимеш край простору,

Молися й там.

– Дякую тобі Маріє.

– За що?
– здивовано.

– Хай помріє.

– Сказала так схвильовано,

Що мене в жар кинуло.

Щось в голові загуло,

Що ж то було?

А в цей час – авто замело,

Повідомлю про це Арема:

– Ареме, авто замело!

Пройти нема де, тьма,

А так щастя мало.

– Не плач.

На довше в готелі лишимося.

Покоївка ж не палач,

І Богу помолимося.

– У мене лише одна ікона,

Що Віка на прощання дала.

На іконі біла кана,

Будемо молитись на цю ікону.

– Добре, але я молитов не знаю, І «Біблії» не маю.

Я з цього нічого не розумію.

– Я навчу,

Повторюй за мною.

– Може краще в ночі завчу?

– Ні, зараз.

Отче наш

Що є на небесах

Та святиться Ім’я Твоє,

Та прийде Царство Твоє,

Та буде воля Твоя

Як на небі так і на землі.

Хліб наш насущний

Дай нам сьогодні

І лиши нам борги наші,

Як же і ми лишаємо

Боржникам нашим,

І не веди нас до спокуси,

Та захисти нас від лукавого.

В ім’я Батька і Сина і Святого Духа

Амінь.

написано: 25 грудня 2011 року.

Дорогами життя

1

Два роки ми з Аремом жили,

І зовсім ми не тужили.

Жили ми у добрі і згоді,

Любили один одного.

Та сталося горе,

Якось дня одного.

Лорія вирвалася з пекла,

І очима своїми

Моє щастя обпекла,

Тепер поранене воно.

Арема забрала,

А мені наказала:

– Обійдеш весь світ – знайдеш.

Якщо дійсно кохання в серці є, То ти на край світу підеш.

А знайдеш його -

То віддам.

– Мучиш мене чого,

І всю мою долю.

– Якщо зіб’єшся на шляху,

Втратиш сили волю.

То ніколи більш в житті,

Не побачиш Арема свого.

Він загине в небутті,

Зілля чорного мого.

Я на шлях твій,

Пастки поставлю,

Щоб Арем лишився мій.

Та й тебе прославлю,

Як закохану безнадійно.

І можеш не йти,

Бо тяжкі пастки поставлю,

До останньої тобі не дійти.

А ще й твої мрії сплавлю

На невдалі думи.

Хай сміється з тебе:

Вся рідня і куми.

– Я не знала

Намірів Лорії,

Тому не чекала

Такої історії.

2

Холодно так стало,

І думати ні про що.

Але серце відтаяло,

Запитаю навіщо?

Було тоді так добре,

Мило й просто.

Хотілося співати до, ре.

Було в душі так чисто,

Чисто як в озері,

Озері прозорому.

Так добре коли в грі,

Потрапляються самі козирі.

Але тепер все гірше,

Тепер тьма настала.

Тепер холодніше,

Чи я хворою стала.

Ні, це думки нові,

Та про, що не знаю.

Не знаю на якій вони мові,

Та дізнатись бажаю.

Бо розум щось шепче,

А серце не чує.

Розум сказати хоче,

Та вітер в голові гуляє.

Тяжко донести й вібрацію

Того, що можливо.

Так, я маю рацію,

Але це вже не важливо:

Бо серце і розум,

Вже не друзі.

Хто в тому винен,

Чому все так?

Винуватити когось без смислу,

Бо винна сама.

Про волі думку згаслу.

Крапка, тире, кома.

Сум, чому слова,

Безліч різних дум.

Яка їх мова?

Знає цю мову розум.

Все, так час прийшов,

Чому ж то він мовчав?

Куди він сам йшов?

Час проти слів повчав.

3

Так жарко стало,

І тіні ніде нема.

Погано як небувало.

Змінила б тему,

Та змінити не можу.

Якби хоч дощ пролив.

Навкруги брусків наложу.

І мене хтось уколов.

Ці кактуси в пустелі.

Їх море, море, море:

Як вікон у готелі,

Як землі, що трактор оре.