А я буду завадою.

– Щось ти приховуєш.

Сходи за водою,

Чуєш?

Зустрінемось біля колодця,

Тікай від свого чортового отця.

Та я мудра,

Знаю план лихий.

Я не видра,

Та й не чорт лихий.

Я підступна і я хитра,

Але я добра.

Я ж потрапила в титра

Вірних божих людей.

До колодця не піду,

Я в біду там попаду.

Там на мене нечисть чекає,

Як піду, то в раз налякає,

За добрі справи скарає,

А може і гірше, хто знає.

Біжу по стежині до річки,

Жуючи жменю порічки.

Багаття купальське перестрибну, Загадавши таємницю дрібну.

А ця таємниця

Моя спасителька-сестриця.

Бажання в цю ніч,

Скинути ноші з пліч,

Як сокіл летіти,

Як безсмертний жити,

Як ведмідь страшити,

Як змія шипіти.

Перекинулася білою кішкою й майнула, Річку перепливла і не потонула.

Як папороть знайду,

Нечисті в біду.

А як квітку я зірву,

Плани злі розірву.

А в кошачій шкурі,

Мене бояться й кури.

Я біжу - як сокіл летить,

Я живу - як закортить,

Я шиплю - як змія шипить,

Я м'явчу - як кіт м'явчить.

Та від кого я тікаю?

Сама того не знаю.

Лиш знаю, що врятуюсь,

І побороти зло зможу.

Світу білому,

Чорним ділом не вгоджу.

Бо Івана купала є язичницьке свято, Не звірилася в свої сили я то.

Та бог простить,

Гріх цей відпустить.

Головне ж не назва віри,

А сама віра.

Щоб дійти до Господа довіри,

Його надії справдити,

Не важливо кому ти молися:

Головне в Бога вірити.

Хай навіть не молитися.

Та й яму до пекла не рити.

4

Добігши до папороті квіту,

Я вже знала

Як зарадити кінцю світу.

І радістю палала.

І тут папороть зацвів:

Червоним, горючим, дивним.

Мене в феєрію увів,

І я заволоділа ним.

Але не просто...

Нечисть і Віка вже чекали,

Їх було більше ніж сто.

І всі мене лякали.

Та зробивши спис з осики,

Я поцілилася в живіт Віки.

Вбила нечисті дитя,

Та й Віка померла.

Тоді взяла я папороть,

І тихо забажала:

Рани заживити.

Та Віка й була нечисть,

Яку цей спис мав вбити.

І Віка померла,

На що Сатана

Лиш рукою махнув і зник,

Щоб не чути її крик.

Все зникло,

Лиш з'явився Арем,

Показав своє ікло.

І вмить змієм став прекрасним, А ранок похмурнів,

І став не ясним.

Повз він по піщинках,

Все хотів стати птахом,

Опинитись на хмаринках.

Та змію темному

Ніколи птахом не літати.

Хіба, що в кігтях яструба величного, Об скелі розбившись - життя віддати.

Арем до волі вправний маг,

Нажив за життя чимало благ.

Ірою користувався,

В шию в горло їй уп'явся.

Боляче їй не зробив,

Яду лиш у кров пустив.

Смерть настати мала зразу,

Та Іра встигла каблуком -

Роздавити ту заразу.

Зашипів від болі змій,

Став Аремом в мить в останнє,

Образ змінив пропащий син.

Таке було їх розтавання.

І останні лиш слова,

Арем захлинаючись кров'ю прошептав.

– Хай пробита моя голова,

Каблуком твоїх ніжних ніг.

Я прошу, щоб простила мене,

І просить навколо все, що я міг.

Від любові до ненависті

Крок лише один.

Я любив, люблю і зараз,

Один лише один.

– То чого чекав ти?

Щоб випали цікаві карти?

І все само настало?

Та все марно,

Життя в нас стало.

Помремо ми зараз,

І який сенс в коханні?

Тоді треба було

Любити...

Коли могли ми ще

Жити...

– Я помру, кинучі всі плани,

А без мене кінець світу неможливий.

– Нехай заквітчаються ці лани, Нехай нас тут поховають.

А якщо любив,

Чому кінець світу робив?

– Дурнем був,

Хотів я влади.