Неначе скупій для скарбу,Знайшов я для болю схов;Гадав: якщо є щось вічне,Це, мабуть, її любов.Даремно я її кличу,А час гукнув з темноти:— Нікчемо, знай, що і вічнихСтраждань не зазнаєш ти!
LXV
Настала ніч, і не знайшов я схову;І спрага!.. Я напився власних сліз;І голод! Я заплющив мокрі очі, Щоб морок смерть приніс!Був у пустелі я! Вчувався гомінЮрби, що мала скрізь якісь діла,Але для мене, сироти й невдахи… Пустеля то була!
LXVI
Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги — Жахливі та невдячні:Кривавлю ступні на жорстких стежинах Об гостре каменяччя;На шпичаках душі моєї клоччя, Йдучи назад, побачиш, І дійдеш до колиски, Шукаючи терпляче.Куди я йду? Перетинаю темну Зажурену пустелю;Зима в долині з вічними снігами Їх із нудьгою стеле.Там, де стоїть без напису якогось Валун, немовби скеля, Де забуття постійне, Там гріб — моя оселя.
LXVII
Як гарно здріти світанняУ сонця вогненній силіТа полум'яний цілунокЙого на біжучій хвилі!Як гарно в осінній дощикУ синьому надвечір'їВдихати пахощі квітів,Що прикрашають подвір'я!Як гарно спостерігатиЗа білого сніговіюТі спалахи червінькові,Що в комині пломеніють!Як гарно, мов реґент хору,Спокійно спати… з хропінням…І їсти, й товстіти!.. Шкода,Цього вже замало нині!
LXVIII
Не відаю, що наснилосьМені минулої ночі;Щось, мабуть, дуже печальне,Бо зранку зажура точить.Намокла моя подушкаУ тім нічнім неспокої,Й відчув я: душа п’янієВід насолоди гіркої.Сумна річ — той сон, що тягнеРидання; скажу, одначе,Що маю в осмуті радість…Бо знаю, що я ще плачу!
LXIX
З народженням громовицяЙ зі смертю сяє над нами: Таке коротке життя!Любов чи слава нам сниться,Ми женемося за снами, Пробудження — забуття!
LXX
Скільки разів побіля стін церковних, Од моху посивілих,Я слухав, як посеред ночі раптом До утрені дзвонили!Скільки разів у місячному сяйві Тут моя тінь журливаБула із кипарисом, що над муром Підносився, мов диво!А коли церква поринала в морок, За склом її вікниниЯ часто бачив потаємне світло — Гасниці мерехтіння!І хоч пориви вітру в темній вежі По закутках свистіли,У хорі вирізняв один я голос — Ясний, тремтячий, милий.В зимові ночі, коли йшов блукалець Майданом опустілим,Побачивши мене, лякався дуже І поспішав щосили.І зранку не одна казала бабця Упевнено і сміло,Що бачила: душа паламарева Непрощена ходила.Закутки темні паперті й порталу Вивчав я без упину,Відбитки ніг моїх між кропивою Та берегла місцина.Мене сичі лякливо споглядали Вогненними очима,А потім звикли, і неначе другом Ходив я поміж ними.Я чув довкола себе всяких гадів Спокійне шарудіння,І статуї святих мене вітали, Німотні та камінні!
LXXI
Не спав я; наче був у тому лімбі,Де всі предмети обриси міняли,Не сон — і не буття; містичний простір, А в нім — я, заблукалий.Якісь думки свідомості моєїКружляли ніби в мовчазному колі,Своє вертіння втишували в танці, Зникаючи поволі.Те світло, що крізь очі в душу входить,Приховували вії, мовби крила;Та інше світло — неземної сфери Всередині ясніло.Аж ось мені зачулося зітхання,Схоже на те, з якими звично в церквіПід час заупокійної молитви Відспівували мертвих.Далекий голос, ніжний і журливий,Назвав мене у зверненні до Бога,І запах я відчув свічок погаслих, І ладану, й вологи.……………………………………………………………Настала ніч, і в забутті, мов камінь,Упав я на глибоке узголів’я;Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось Із тих, кого любив я!»
LXXII
ПЕРШИЙ ГОЛОСХвилі — злагода в нуртовинні;Пах фіалок сп’яняє кров;Ніч — тумани сріблясто-сині, День — золотаве проміння; Я дещо краще знайшов: Маю Любов!ДРУГИЙ ГОЛОСГарна аура, хмарка сяйлива,Хвиля, що коло ніг виграє,Острів мрій, де, прагнучи дива, Спочиває душа чутлива, А захоплення моєСлавою є!ТРЕТІЙ ГОЛОСЖаром розпеченим є скарбниця,Погорда — це тінь, що біжить;Золото, слава — омани ниці. Мені лише знадобиться Істина всіх століть:Вільності мить!…………………………………………………Отак рибалки пливли і співали Одвічні пісні свої;З ударом весла здіймалася піна, І ранило сонце її.— Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись, Я відповідь дав їм таку:— Часи ті минули; а зараз одежа Вже сохне моя на піску.
