Рими
вернуться

Шрифт:

XXIX

Ждав я, що на колінах Книжку розгорне; Моєї щоки торкнулись Кучері чорні; Ми літер не помічали, Мабуть, обоє; І я, і вона сиділи У супокої; Скільки те все тривало? Напевне, довго. Я пам’ятаю: чувся Хіба що подих, Коли зривався хутко З губи сухої. Згадую: ми повернулись Раптом водночас, Стрілися наші губи І наші очі. То було твором Данте, «Пекло» було то. Глянули ми на книжку, І я промовив: — Чи може бути поема В єдинім слові? Вона відказала палко: — Знаю, що може!

XXX

Показалася в оці у неї сльозина, Я пробачення хтів попросити — овва, Їй гординя гірке осушила ридання, І мого каяття не звучали слова. У житті ми відмінні обрали дороги, Та любов наша й досі над нами сія; Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?» А вона: «І чому не заплакала я?»

XXXI

Наша любов — ніби трагічна п’єска З сюжетом нісенітним, Де все серйозне і смішне змішалось, Крізь сльози усміх квітне. Але в кінці історії цієї Найгірша є загроза, Що випали їй сльози та розваги, Мені ж — хіба що сльози!

XXXII

Проходила, огорнута красою, Ваблива та ясна; Не дивлячись, я озирнувся; прецінь, Мені почувся шепіт: «Це вона». Хто поєднав смеркання зі світанком? Не відаю: імла Змішалася в короткій ночі літа, І знаю я, що жінка та… «була».

XXXIII

Питання — у словах, де полягає Розлучення причина; Обом нам не дізнатися ніколи, Чия була провина. Зігнорував, на жаль, словник любові Нагальну необхідність Дізнатися, де гордість — просто примха, А де — висока гідність!

XXXIV

Крокує мовчки, й порухи жіночі — Гармонія у тиші; Лунають її кроки, наче крила Мелодії, що ритміку колише. Нагадують напіврозкриті очі Яскраве світло днини; Охоплюють вони і землю, й небо, Запалюючи у своїх глибинах. Сміється, і звучать у сміху сплески Біжучого потоку; Коли заплаче, то в усіх сльозинках Є лагідність глибока. Вона і світло має, і парфуми, І лінію, і колір; Є форма, що породжує бажання, І вираз — для поезії доволі. Є нерозумною?.. То що ж, допоки Мовчить — є таємниця, Для мене це мовчання важить більше, Ніж те, що плеще інша молодиця.

XXXV

Ти забула мене — дивини в цім немає, Дивиною були скорше ніжності дні; Маю дещо того, що є гідним шаноби, Та цього… не змогла ти відчути в мені!

XXXVI

Якби ми в книзі сповна записали Наших образ химери, А потім стерли б їх у наших душах, Як стерли б на папері, То, позаяк твоя любов лишила В мені глибокі рани, Якби лише одну із них ти стерла, Я стер би всі, кохана!

XXXVII

Першим із нас я помру; таємнича Криця нутро непокоїть, Ти заподіяла рану смертельну Власною, люба, рукою. Першим із нас я помру; і настирний Дух невідступно і вперто Буде чекати тебе коло брами Непогамовної смерті. Линуть години, з годинами — днини, Дні проминуть із роками; Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш: Хто це стоїть коло брами? Коли земля твої рештки з виною Прийме задля зберігання, Хвилі смертельні тебе ополощуть, Наче вода у Йордані; Там, де життя, що оскаржує долю, Врешті, тріпочучи, гине, Схоже на хвилю, що на узбережжі Тихо сконає без плину; Там, де могила зімкне неминуче Вічності темні лещата… Ми всі слова, що таїлися мовчки, Зможемо, врешті, сказати!

XXXVIII

Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить, А сльози течуть у море — вода до води. Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає, Чи відомо тобі, куди?

XXXIX

Я знаю, що зверхня вона й непостійна, Тож нащо казати слова невеселі? У неї в душі — почуття? О ні, скорше Заб'є джерело із неплідної скелі. Я знаю, що серце у неї — зміїне, Чекати від нього любові намарно; Вона — непорушна, бездушна статуя… Але ж яка гарна!

XL

Сплітаючи наші руки, Дивились ми очі в очі, Вона мені на рамено Голівку клала охоче, І скільки разів — Бог знає — Ходили ми тихим кроком Із нею отам, де в’язи Здіймали крони високо, Й від них до її оселі Тяглися тіні у змроку! А вчора… лиш рік єдиний Пролинув, неначе подув: Навдивовижу ґраційно, Напрочуд холоднокровно Вона мені відказала, Коли нас друг познайомив: — Здається мені, що десь я Вже бачила вас. — Ай, подив! Про це не дізнались дурні — Відвідувачі салонів, Що виплітають інтриґи Із вигадок та обмови, І через це загубили Одну з цікавих історій! Якої смачної страви Не з’їли вони у колі За віялом золотистим, Де всяких пір’їн доволі! Спокійний і чистий місяць, Високих в'язів листов'я І стіни її оселі, І ґанку знайомі сходи! Мовчіть, про цю таємницю Ніхто не почує й слова! Мовчіть, і я присягаюсь Забути про всі розмови. Її ж лице… Жодна маска Не гідна такого схову!