Рими
вернуться

Шрифт:

На посаді цензора, звісна річ, Беккер теж протримався недовго, і йому знову довелося здобувати засоби до існування літературним заробітчанством. Читачі виявили неабиякий інтерес до його «Леґенд», а от віршів, як це часто траплялося з великими поетами за життя, не помічали.

У 1868 p., після семирічного подружнього життя, Ґуставо-Адольфо остаточно розірвав стосунки з дружиною, забрав обох синів і разом із братом Валеріано переїхав до Толедо.

Восени 1870 р. поет зазнав тяжкої втрати — раптово помер улюблений брат Валеріано. Цього душевного зламу Беккер не витримав. 20 грудня він спалив листи, що були в нього, а 22 грудня помер. Того ж дня у Мадриді спостерігалося сонячне затемнення.

Життя поета було коротким. Деякі його вірші нагадують мені виверження вулкана чи горіння смолоскипа, що теж триває недовго. Захоплення оперою позначилося на віршованих рядках, які то зберігають точний розмір, то раптово скорочуються чи видовжуються. Майстерність живописця стає помітною в розміщенні предметів, грі барв і тіней. Любовні почуття зображено напрочуд тонко.

Передчуття ранньої смерті викликало в Беккера бажання розгадати таємницю потойбічного світу. Звідси — вірш про душу, яка покидає людське тіло під час сну, щоби злетіти до небесних сфер, хай і ненадовго; поезії про померлих красунь, чий спокій охороняють зображення прекрасних ангелів. Хтось назвав цього поета «акордеоном, на якому грає ангел». Я дещо змінив би цей вислів. Для мене Ґуставо-Адольфо Беккер — не ангельський акордеон, а радше ангел, який грає на акордеоні. Ангел небесної — іспанської — поезії.

Григорій ЛАТНИК

Рими

I

Я знаю гімн, що, дивний і потужний, Морок душі осяє, як проміння, А ці рядки — його слабке відлуння, Що прагне пересилити затіння. Хотів би я ту велич записати, Долаючи хисткої мови муки, Словами, що передали б у часі Зітхання й усміх, кольори і звуки. Та не знайду я способу, красуне, Намарно захопившись боротьбою; Я зміг би, певне, гімн цей проспівати На самоті зоставшись із тобою.

II

Стріла, з тятиви зірвавшись, Летить, тремтлива й пружна, Не відаючи в польоті, У що ввіткнеться вона. Листок зів’ялий, опалий, Ніколи не знає, де, Підхоплений вітровищем, На землю знов упаде. Морська величезна хвиля, Яку жене буревій, Не відає узбережжя, Де слід зупинитись їй; А мерехтливе проміння, Привабливе та ясне, Не знає тієї миті, Коли востаннє сяйне. Отак і я: йду світами, Свою долаючи путь, І не уявляю зовсім, Куди стежки приведуть.

III

Стрясання чудернацьке, Що збуджує ідеї, Наче безладні хвилі Штовхає гураґан; Щось у душі шепоче, Здіймаючись угору, — Так виверженням лави Загрожує вулкан; Безформні силуети Істот невірогідних, Неначе крізь завісу Пейзажів каламуть; Барвисті переливи, Які в повітрі схожі На часточки веселки, Що в сяєві пливуть; Думки, що слів не мають, Слова, які без сенсу; Каденції без ритму, Сумбурні, в метушні; Спомини, забаганки Речей, що не існують; Веселощі раптові, Передчуття журні; Знервована дієвість, Що без застосування; У леті без гнуздечки Коня палкий нестрим; Безумний пломінь духу, Що пристрасно палає, Божественне сп'яніння Творця, що править ним… Натхнення є таким! У мозку сильний голос Уговтує безладдя, А з-поміж темних тіней Вже світло вирина; Гнуздечка злотосяйна Приборкує потужно В оскаженілім леті Прудкого скакуна; Вузький промінчик світла Думки у сніп'я в'яже; Роздерши хмари, сонце Здіймається увись; Рука розумна, мовби Перлини у намисто, Збирає слів пучечки, Щоб сенсові дались; Гармонія знаходить Потрібні темп і розмір, Аби примхливі ноти Зібрати у вінець; З пластичною красою, Близьку до ідеалу, Вирізьблює статую Із каменю різець; Довкілля, де ширяють Думки у круговерті, — Їх вабить і гуртує Принадливий полон; Потік, де буйні хвилі Гамують спрагу жару, Оаза, що для духу — Потужний бастіон… Таким є наш резон! Завдаючи поразки У битві їм обом, Спроможний тільки Геній З’єднати їх ярмом.

IV

Ні, не кажіть, що вже немає скарбу, Без тем замовкла ліра старовинна. Поети, може, зникнуть; та ніколи Поезія не згине! Допоки хвилі світла в поцілунку Тремтять, палкі, неспинно; Допоки сонце поміж хмар роздертих Відсвічує карміном; Доки повітря з пахощами квітів Над нами тихо лине; Доки весна буятиме довкола, Поезія не згине! Доки наука віднайти не зможе Життя джерела дивні, Допоки море й небо — це безодня, Не знана для людини; Допоки Людству в русі невідомо, Куди ведуть стежини, Допоки буде таїна для нього, Поезія не згине! Допоки душу радість огортає, Хоч і нема причини; Допоки гірко й журно, але з ока Не котиться сльозина; Допоки серце з розумом воюють Нещадно, без упину, Допоки є надії й спогадання, Поезія не згине! Допоки будуть очі, що сприймають Інших очей проміння; Допоки поміж різними устами Триває шепотіння; Допоки дві душі єднають шалом Свого єства глибини, Доки на світі є краса жіноча, Поезія не згине!

V

Якийсь-то дух без назви, Непоясненна сутність, Не визначена сенсом Моя в житті присутність. Пливу я в порожнечі, Де сонячні пожари, Тремчу помежи тіней І лину там, де хмари. Віддаленої зірки Габою золотою Я є; високий місяць Байдуже сяє мною. Я — хмара, яку сонце Загравою накрило, Я — пам'ятник сліпучий Заблуклого світила. Я — сніг урвистих піків, Вогонь пісків бентежний, Блакитна хвиля моря І піна узбережжя. Я є звучанням лютні, Фіалки ароматом, Я — кладовища вогник І плющ руїн завзятий. Я жайвором співаю, Дзижчу також охоче І можу відтворити Шуми посеред ночі. В потоці гуркочу я, Свистіти в іскрі вмію, Я — блискавиці спалах, Ревіння буревію. Я — між горбами річка І шелех трав стоячих, Зітхання в чистій хвилі, В сухім листку я плачу. Я з часточками диму Гойдаюся і щезну — Підносить він до неба Свій закрут величезний. Розвішують комахи Злотаве павутиння — Гойдаюсь між дерев я В сієсті тихоплинній. За німфами женуся, Зближаюся поволі, У воду кришталеву Вони стрибають голі. В кораловому рифі Перлини — як відрада, І ваблять в океані Мене прудкі наяди. В заглиблених печерах — Їм сонце невідоме — Багатства споглядаю, Що їх вартують гноми. В минувшині шукаю Сліди імперій стерті, Що й назви загубили Після своєї смерті. Світи спостерігаю В шаленому крутінні, Моя зіниця бачить Усесвіту творіння. Мені відомі сфери, Де тиша заніміла, Духу життя чекають Там нечіткі світила. Десь піді мною — прірва, А я — місток над нею, Драбина я незнана Між небом і землею. Я — наче невидиме Кільце, котре єднає Світ визначений форми І думки світ безкраїй. Я, врешті, є тим духом Із таємничим злетом, Який відомий тільки Тому, хто є поетом.

VI

Наче вітрець, що овіває рани Понад похмурим полем різанини Та з пахощами й музикою потай Кудись подалі серед ночі лине, Прикметою і ніжності, і болю, Англійський барде, у страхітній драмі Офелія, що розуму позбулась, Зриває квіти, ідучи з піснями.

VII

У кутку неосвітленім залі, Вкрита пилом — печальна ця мить, — Позабута господарем, певне, Тиха арфа стоїть. Дивний звук причаївся у струнах, Наче птах, що у вітті затих. Ждуть вони, що рука білосніжна Доторкнеться до них! Ай! — подумав я, — схоже, дрімає Так натхнення у грудях завжди І, мов Лазар, чекає на голос, Що накаже: «Зведись та іди!»