Рими
вернуться

Шрифт:

VIII

Коли бачу, як синявий обрій Вдалині перекрила, Наче тюль, порохнява дорожня, Золотава й тремтлива, То мені видається, що можна Від земної зупинки Відірватись до того серпанку За якусь-то хвилинку, Мов легка порошинка. Коли поночі я споглядаю Темні обрії неба, Як там зорі тремтять у пожарах, Мов зіниці вогненні, То мені видається можливим Піднестися в польоті, Опинитися в їхньому світлі, Розчинитись у злоті, В полум’яній вільготі. Я веслую у сумнівів морі Без надій — то є скрута; Але, прецінь, мене запевняє Моя тиха осмута: Вона Богом почута!

IX

Цілує вітер, стогнучи від чару, Легенькі хвилі з брижами достоту; Західне сонце теж цілує хмару, Забарвлюючи пурпуром і злотом; Вогонь, що від гілок набрався жару, До іншого вогню відчув жаготу; Навіть верба, схилившись до потоку, Виказує йому любов глибоку.

X

Не зримі оком часточки повітря Тріпочуть доокола і палають; Стікає небо золотим промінням, Земля тремтить і радо умліває; Я чую, як пливуть у хвилях звуків Гомін цілунків, крилець лопотання; Стуляються мої зіниці… Що це? — Іде кохання!

XI

— Я є палюча, я є смаглява, Мої цілунки — наче вогні; Я — насолода, жага, забава. Мене шукаєш? — Даруй, та ні. — Я — злотокоса, я — білолиця; Майбутнє щастя живе в мені; Безмежна ніжність — моя скарбниця. Мене ти кличеш? — Даруй, та ні. — Я є марою, я — неможлива, З туману й світла щось голубе; Я — безтілесна, уявна діва; Не для кохання. — Люблю тебе!

XII

Дівча, за зелень очей Себе не картай жорстоко: Зелені очі в наяд, Мінерва зеленоока, Зелені очі також У райських гурій пророка. Дивує зеленню ліс У весняному розмаї. Веселка — сім кольорів — Зеленим найбільше грає. Смарагди зелені теж, зелена надія злетів, Зеленим є океан, Лавровий вінок поетів. На щоках юних твоїх Троянду вкриває іній, І видко, як між перлин Кармін пелюстків ясніє. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! Вологі та неспокійні Твої зеленаві очі, Мов ранні листки мигдалю, Які од вітру тріпочуть. Рубіни чудових уст Палають свіжим ґранатом, Запрошує влітку він Ним спрагу погамувати. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! Коли твої очі люто Немов розсипають іскри, Здається, що хвилі моря У скелі б'ють кантабрійські. Твоя коса золотава Чоло увінчує ніжно, Отак надвечірній промінь Освітлює гору сніжну. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! А проміж вій золотистих Смарагдові брошки сяють Побіля скрон, мовби злото, На білині горностая. Дівча, за зелень очей Себе не картай жорстоко; Якби вони почорніли, Згадала б зеленооку.

XIII

Твоя зіниця — голуба; смієшся, Й вона мені яскравістю у зорі Нагадує ясне тремтіння ранку, Що відбивається у морі. Твоя зіниця — голуба; ти плачеш, І вже вона прозорою сльозою Скидається в уяві на фіалку, Що вкрилася росою. Твоя зіниця — голуба; заледве У ній, мов промінь, думка заіскриться, Мені здається: на вечірнім небі Спізнилася зірниця!

XIV

Ти пропливла за мить перед очима, І погляд твій закарбував мій зір; Хоч він мене засліплював, як сонце, Та я дививсь йому наперекір. Хоч би куди, хоч би на що я глянув, Скрізь видко полумінь твоїх очей, І не тебе я бачити волію, А тільки очі, тільки погляд цей. З алькова у кутку я помічаю Ті неймовірні сяючі вогні, Ба навіть коли сплю, вони незмигно Свій погляд зупиняють на мені. Про вогники чував я мерехтливі, Вночі на них зважає пілігрим; Отак твоєму погляду корюся, Не знаючи, куди іду за ним.

XV

Туман, що схожий на звив тканини, Кручена стрічка білої піни, Звуків пишнота Арфи зі злота, Вітрець і світло, що з висоти, — Така є ти. Ледве торкнуся твойого стану — Ти, тіне, зникнеш, кинеш в оману, Неначе пломінь, ніби звучання, Немов туманність, наче стогнання Сині води. В ревінні моря хвиль колотнеча; Комета, зблукла у порожнечі; Плачі понурі Хрипкої бурі, Постійні примхи вередія — Таким є я. На твої очі з мого одчаю Вночі та вдень я погляд звертаю; І невтомленно біжу, скажений, А тінь вогниста — чимдуж од мене, Мара моя.

XVI

Якщо хитнеться голуба повійка Біля вікна, І ти уявиш: вітерець шепоче, Що пролина, То знай: сховавшись між листків зелених, Зітхаю я. Якщо почує невиразний гомін Душа твоя, Наче далекий голос вимовляє Твоє ім’я, То знай: тебе із затінків найближчих Гукаю я. Якщо заб’ється серце серед ночі, Й твої уста Відчують раптом подих чийсь вогненний, Що проліта, То знай: близ тебе, хоч і невидимий, Дихаю я.