– Людині важко самотужки боротися з влас– ними протиріччями. Все залежить від тих, хто іі оточує, від середовища… В даному випадку те середовище – це є ми з вами. Я і ви – ми одне ціле, знаходячись тут, адже маємо спільну мету – знайти порозуміння. Це є та причина, що звела нас і об’єднала у стінах «Притулку»…

– Ви не плутайте себе з нами… Ми потрапили сюди примусово, а ви з власноі волі. Тому між нами існує величезна прірва… Чи вас, як погану дівчинку, теж відрядили сюди на перевиховання? – колишній вчитель фізики несподівано цупко і навіть в’ідливо сприйняв отриману інформацію і, дивлячись просто мені увічі, чекав відповідь, укотре примусивши мене замислитись над тим, що, власне, він, з цілком ясним розумом і навіть кмітливістю, тут робить?…

– Я приіхала сюди з власного бажання – це правда. Питання в тому, що мене сюди привело… Та про це пізніше… У кожного із нас є певна історія, певна біографія, і кожен із нас, я впевнена в цьому, має що сказати. Нехай це станеться раніше чи пізніше, проте все те, що виплеснеться назовні, обов’язково дасть позитивний результат, – я помітила, що вчитель тихенько, у вус, посміхається, отже, промова лунала непереконливо…

– Хто бажає щось розповісти про себе? – мій погляд ковзав по присутніх, шукаючи прихильні очі, проте панувала зловісна тиша. Ситуація стала критичною, і якоісь миті я ладна була розплакатись, втекти світ за очі… «Яка ж бо я дурепа, – щеміло в голові. – Як можна було розраховувати на порозуміння людей із порушеною психікою, неадекватних, з гіпертрофованими почуттями, недавніх пияків та потенційних шизофреніків, людей, яким понад усе на світі хочеться одного – аби іх не чіпали…» Я відчувала майже фізично, як моя непохитна самовпевненість котиться у безодню.

«Ну добре, – моя свідомість вперто не хотіла змиритися з безпомічністю, – з тими, що у «ян– гольському», все зрозуміло: позбавлені усвідомлення власноі неповноцінності, вони до кінця днів сприйматимуть навколишній світ на тваринному рівні, що лояльно формулюється діагнозом «важко виліковні». Але ж люди, котрі сиділи переді мною без найменшоі іскорки в очах, колись таки зобов’язані будуть повернутися у колишнє середовище. В картках, які я встигла попередньо проглянути, так і написано: «реабілітаційний період».

… Рішення прийшло якось несподівано, як це частенько трапляється у безвихідних ситуаціях… – Гаразд… Вам є над чим подумати… Давайте спочатку я розповім вам про себе… Слухачі пожвавились, і це надало впевненості – отже, я на правильному шляху… – Я робитиму це вперше в житті, тому заздалегідь прошу вибачення за можливу непослідовність… – я сказала правду. Запанувала цілковита мовчанка, що чути було, як муха настирно намагається пікетувати на присипані цукром-пудрою пиріжки. Вісімнадцятеро пар напружених очей і одна доволі здивована, що належала лікарю, невідступно стежили за мною, марно намагаючись вловити бодай натяк на нещирість. Проте мені справді захотілось розповісти ім про себе… І я наважилась…

– Сталося так, що я залишилася без батьків у неповних сімнадцять, будучи студенткою першого курсу медичного ВИШУ. Вони потрапили у автомобільну негоду, і трапилось все так несподівано і невчасно, що, здавалось, вирівняти власну рівновагу буде неможливо… Важко передати тодішній мій стан… Здавалося, що життя скінчилося і сенсу існувати далі немає…

Вам знайоме відчуття, коли людина усвідомлює власну беззахисність, неспроможність самостійно існувати у світі?! Коли жодний штучний чинник, враховуючи алкоголь і наркотики, не здатен приспати пам’ять і біль?.. Коли ти лягаєш і прокидаєшся з єдиною думкою – усвідомленням власноі непотрібності, марності існування, приреченості…

…До того, як все трапилось, я переживала приреченість лишень у глибокому дитинстві… Пам’ятаю, коли мама наряджала мене до школи на перший дзвоник… Білий твердий від крохма– лю фартушок, пишні банти… А потім білий фартушок змінився на чорний, банти – на туго заплетені стрічки у косах… І коли я зрозуміла, що відтепер шкільна форма надовго замінить мені улюблені барвисті з воланами й рюшами сукеночки, я відчула розпач… Але те дитяче відчуття приреченості не здавалось фатальним. Адже я знала, що після уроків я мчатимусь стрімголов додому, аби мерщій зняти з себе ненависну робу і стати звичною, милою собі Даркою в рюшах чи у воланах, у клітинку чи в горохи…

А тут все сталося інакше… Наді мною ніби чатував фатум, межуючий з трагедією… У такому стані я знаходилась два роки, ледь не позбувшись студентського квитка і власноі гідності. Я перечитувала безліч книжок, я занурювалась з головою у знання, і з жахом усвідомлювала, що впираюся в глухий кут.

Отакою виснаженою, ледь притомною від перенапруження підібрав мене на зупинці під інститутською бібліотекою здивований і розчулений чоловік, із котрим ми невдовзі одружилися. Пізніше він зізнався, що просто пошкодував мене, сприйнявши за студенточку-заучку, котра от-от знепритомніє від непомірного навантаження протягом сесіі. Вже пізніше він збагнув причину моєі слабкості, фізичноі і моральноі, що й спонукало його до твердого рішення невідступно піклуватися про мене. А мені було байдуже, хто буде поряд. Я могла довіритись кожному, хто по– дарує мені бодай трохи тепла та ласки… Він привіз мене до себе в будинок і рішуче, не передбачаючи супротиву, сказав: «Віднині ти нікуди звідси не підеш»…

Я і не пішла. З того часу на заняття мене привозила автівка і власний водій забирав мене з-під інститутського корпусу. Я ще більше відокремилась від людей, і ті дівчата, котрі намагались, співчуваючи, товаришувати зі мною, позиркували відтепер заздрісно і з насторогою. Часом, узгоджуючи моє прохання з чоловіком, водій відвозив мене до батьківського дому, де припадало пилом і окутувалося павутиною все, що було безмежно дорогим мені протягом багатьох років. Я забрала звідти лишень книжки і світлини. Згодом мене відвозили назад, до немилоі оселі, де я без ентузіазму засвоювала роль чуйноі порядноі дружини. Отримавши незабаром диплом психолога (моє прагнення до знань не пропало марно), я усвідомила, що практикувати мені ніколи не доведеться, як і просто працювати – будь-де і будь-ким. Я зачинялася годинами у кімнаті, всоте гортала як колись, студенткою, кіпи книжок і не могла збагнути потрібність нагромаджених хаотично знань при неможливості застосування іх на практиці… Чоловікові приятелі та іхні дружини вважали мене пришелепкуватою і частенько при зустрічах перешіптувались поміж собою, кепкуючи, мовляв, чого ій, надибанці, не вистачає? Я умисне уникала отих зустрічей та публічних збіговиськ, усвідомлюючи, що ніколи не стану однією з них… Здавалось навіть, що чоловікові імпонує отака моя поведінка: попри все він любив мене і намагався оберегти від злослів’я. Він усвідомлював існування в мені іншого, потойбічного світу, і часом, у рідкісні хвилини нашого інтиму, він казав: «… Я знаю напевне, що я тебе втрачу, питання лишень, коли це станеться?»… Я мовчала, а на ранок він застерігав охорону, аби посилити за мною нагляд, і контролював кожен крок… І так було до останнього дня, аж допоки я не дізналася про найстрашніше…