Шрифт:
Дмитро Михайлович чекав мене з нетерпінням і мав на те поважну причину. Одна з санітарок, котра мала чергувати вночі у «янгольському», приступити до роботи не могла, а заславши у «Притулок» гінця, сповістила, що пополудню отелилася корова, і залишити «породіллю» та безпомічний приплід напризволяще не годиться.
– Ви розумієте, – схвильовано пояснював лікар, – попросити більше нема кого, адже Любаша чергувала попередньоі ночі, і не витримує фізично без сну дві доби. А я конче змушений бути о восьмій ранку в обласному центрі – нам знову скоротили фінансування і вимагають терміновоі звітності… Це означає, що найпізніше о третій я змушений вирушити. Самі розумієте, вас наче Бог послав, сам не знаю, що би ми без вас робили…
Перспектива провести ніч у «янгольському» зовсім не втішала – від самих спогадів про недавні відвідини ставало моторошно. Лікар це усвідомлював і, як умів, заспокоював:
– Нічого страшного там нема… Поруч невідступно знаходитиметься Янчо, і навіть якщо хтось зірветься, він миттєво буде напоготові. Ваше завдання полягатиме лишень у тому, аби вчасно дати заспокійливе… Та й дядько Степан спить полохливо – щойно щось чує, як вмить зривається на допомогу… Головне, аби Хелена не помітила вас у корпусі, тому потрапите туди службовим входом. Виручайте, голубонько… – Дмитро Михайлович, ледь не доведений до відчаю, нервово смикав краєчок халату, усвідомлюючи незугарність ситуаціі. Та й справді, відсилати на «передову» новобранця не годиться. Проте виходу не було. Врешті-решт, я – медпрацівник і давала клятву Гіппократа… Мені було видано білий халат і після вечері спроваджено зі службового входу в «янгольський».
Серед ночі, завівши двигун старенького «УАЗ» ика, Дмитро Михайлович, заскочивши до мене на «чергування» і впевнившись, що все тихо, по-змовницьки ще раз мене підбадьорив:
– Ось бачите? А ви хвилювалися. Сподіваймося, все пройде без ускладнень… Залишаю вас за головного…
– Ідьте обережно. І не турбуйтеся. Справимося, – відповіла я, покосившись на велетенського Янча, котрий мирно сопів на канапі.
Спокій тривав недовго…
О четвертій ранку я підхопилася від того, що на цілий корпус несподівано залунав гучний жіночий голос. Розкотистий спів потрапляв, здавалось, у всі шпаринки і закутки, здатний розбудити навіть глухого. Янчо миттєво прокинувся і безпорадно дивився на мене:
– Цього ще нам бракувало… Дмитро Михайлович не попереджав, що наша Михайлина полюбляє по ночах співати?
– Яка Михайлина? Ота, що з Хеленою в палаті?! – мене вкрило холодним потом.
– Аякже. Вона часом такі рулади виводить!.. І здебільшого вночі… На свята по селах заведено співати, от вона й співає, всоте згадавши, що син на Пасху, мовляв, приіхав… Як гуляти, то гуляти…
– Що ж робити? Вона ж перебудить усіх! – я перелякано шукала допомоги у Янча, котрий, звісно, зарадити нічим не міг…
– Ій би снодійне якось ввести, і до ранку – святий спокій…
– Але, Янчу… Якщо я туди зайду, то живою вже не вийду… Чує серце…
– І що порадите? Ви ж за головного…
Я істерично тарабанила пальцями по столі, намагаючись зосередитись і взяти себе в руки, а тим часом порожнім коридором розносилось тремтливим старечим голосом, мов заклинання, віщуюче кінець світу, всюдисуще:
І-і-ісусе во гробі, І-і-ісусе во гробі Живот [34] даровав…
34
Живот – життя (діал.)
Рішення треба було приймати миттєво – з сусідніх палат вже чути було шарудіння, а чийсь чоловічий голос благально стогнав: «Заберіть іі від мене, прошу, заберіть, вона смерті моєі хоче…» Ще трохи, і на ноги встане увесь «янгольський»…
Мені мутніло в голові, та, попри розпач, я усвідомлювала, що окрім мене втручатися в ситуацію не під силу нікому.
– Біжи за Степаном, – коротко дала розпорядження Янкові, та Пішта-бачі вже й сам шкрябав у вхідні двері корпусу: правду казав Дмитро Михайлович, що той завжди насторожі. Янчо впустив його, і ми, стоячи під дверима, з-за котрих доносився спів, розгублено дивились одне на одного: він добре розумів, що мені туди не можна.
– Треба Михайлину забрати з палати, – план дій виник у моій голові блискавично. Присутність поруч двох чоловіків, не зважаючи на те, що один із них був похилого віку, надала рішучості. – Ви, Пішто-бачі, станете на дверях, а Янко обережно (чуєш, Янчу, обережно, без найменшого насильства) спробує вивести Михайлину в передпокій. Ви, Пішто-бачі, замкнете палату, а я введу ій снодійне тут, у амбулаторній кімнаті, де вона й залишиться до ранку. Головне, аби Хелена не прошмигнула, бо ж ви усвідомлюєте, які наслідки можуть бути…
– Таки доведеться Янчові потіснитися – канапа не витримає іх обох із Михайлиною, – Пішта– бачі не втрачав почуття гумору навіть у критичних ситуаціях. – Ну що, з Богом?
Я знайшла ампули зі снодійним і все, що потрібно для ін’єкціі, спостерігаючи за тим, як зрадливо тремтять у мене руки. А тим часом Янко з дядьком Степаном вже виводили попід руки з палати збуджену жіночку, у нічній сорочці, котра з фанатичним блиском в очах горланила на весь коридор:
Ой, як тяжко, ой, як тяжко, На серцю туга налягла… Сміяться она перестала І ровно плакать начала…