Шрифт:
Я замовкла… Про оте «найстрашніше» я ще не готова була говорити вголос. І відчувала, що варто почати, як я тут же вибухну зливою сліз…
– Знаєте, коли пташка, що прагне волі, потрапляє в клітку, вона стає вдвічі безпомічнішою. Адже іі природний інстинкт до самозбереження атрофується і навіть, коли з часом ій вдається вивільнитися з тенет, у виключно рідкісних випадках вона здатна вижити…
…Я знайшла шлях, як виборсатись з в’язниці… Та й в’язниця виявилась несправжньою, а так… Для розваги комусь… Тепер головне – адаптуватись у природних умовах. І ось тому я тут, з вами, просячи допомоги у перших в моєму житті пацієнтів, від котрих залежить моя віра в себе, у власне покликання, у власну самореалізацію… Ви потрібні мені, а я намагатимусь бути потрібною вам…
Тиша нависла над ідальнею… Я стояла перед збентеженими та серйозними пацієнтами божевільні (!!!), наче гола, знявши з себе натільну сорочку і вивільнивши душу…
«Рвіть мене на кавалки», – волала та душа. А натомість я вихоплювала серед них спантеличені погляди, що красномовно свідчили про повне усвідомлення та порозуміння щойно почутого. Дмитро Михайлович сидів у кутку якось неприродно низько, наче у поклоні, схиливши голову, і могло на перший погляд здатися, що він від перевтоми задрімав. Єдине, що порушувало гнітючутишу, – це тихеньке схлипування баби Гальки, що доносилося з привідчинених дверей кухні.
– Я думаю, що наступного разу кожному з нас буде що розповісти про себе… Я вас прошу про це… І буду вдячна за порозуміння…
Ошелешена публіка поволі підводилась з-за столів… Про пиріжки якось забулося, і Мітя, збираючи таці зі столу, коментував: «Роздам усім у корпусі».
Коли пацієнти пішли, я, ніяковіючи за несподівану відвертість, виправдовувалась перед Дмитром Михайловичем: «…Не могла ж я ім розповідати про основи психоаналізу…»
Лікар мовчки вийшов услід за мною надвір і аж до будиночку не порушив мовчанки… йшов він якось важко, наче зістарівся чи непомірно виснажився, і вже перед тим, як попрощатися, сказав:
– Ви все зробили вірно… Єдине, що… Хочу вас застерегти… Він (чоловік) вас обов’язково знайде, Даро… На жаль, я це відчуваю… Тому ваша втеча – не вихід. Втекти від самоі себе – дуже важко, майже неможливо, – і потискаючи на прощання руку, додав: – попри все я вас вітаю з вдалим першим робочим днем… Впевнений, що сьогоднішня зустріч дасть певні результати. Може, не відразу, але згодом… Ви – молодчина!
… Пішта-бачі налагодив засув на дверях, і я зраділа – принаймні, не боятимусь нічних шпигунів. Я не знала, як триватиме моє подальше практикування у галузі психологіі, проте на душі було напрочуд легко…
… Макс жбурнув ненависну слухавку і, підвівшись з-за столу, задумливо підійшов до вікна. Там, за скляною тонованою стіною, вирувало звичне життя: снували назустріч одна одній автівки, перегукуючись гучними клаксонами, кудись поспішали люди, заклопотані побутовими проблемами… Все було як завжди, і нікому не спадало на думку підвести голову до верхніх вікон непідступного склобетонного монстра, за одним з яких спостерігав за марною людською метушнею донедавна незворушний вольовий чоловік, що наразі відчував себе слабким та безпомічним…
Макс укотре намагався проаналізувати безвихідь ситуаціі. Всі існуючі адреси роботодавців було перевірено. В жодній із клінік, санаторіів, профілактичних та реабілітаційних центрів молодий спеціаліст на ймення Дарина Фішбейн не значилась. Аркуші, заготовані Корнелією Олександрівною, пістріли рядками, закресленими виразним червоним маркером, що означало «вилучити з переліку». Залишалося всього кілька пропозицій зі вказаною адресою, та не вказаним телефонним номером… Останнє Макс сприймав як недбалість самих роботодавців, адже не може існувати жоден медичний заклад без телефонного зв’язку. Це нонсенс… його урбанізована свідомість не здатна була навіть припустити думку, що таке можливо!!!
Так чи інакше, Макс розумів, що необхідно брати себе в руки. За годину розпочиналась підприємницька рада керівників, де вирішуватиметься подальша доля акцій. Розумів і те, що має виглядати виважено і бездоганно… Втім, як завжди… І примусивши себе виринути із сумних роздумів, натиснув на ґудзичок гучномовця:
– Корнеліє Олександрівно, зробіть мені подвійну каву… Так, без цукру…
… Рівно за годину зібраний, зосереджений Макс заходив до конференц-зали, стримано вітаючись з усіми. І лишень сам Богонько знав, що насправді коіться у його душі…
Наступний мій день розпочався рішучим наміром навідатись у село. Потрібно було придбати бодай найнеобхідніші речі, адже, потай вибираючись з міського ув’язнення, все, що опинилось у моєму наплічнику, це кілька футболок, плетений светрик, джинси, легенькі сандалі (кросівки були на ногах), піжама, шовкові шкарпетки, змінна білизна, парасоля та кілька підручників із психоаналізу. Ще невелика сума грошей, розряджений мобільник (все одно відсутній зв’язок) і канапки, які запхала в останню хвилину у кишеню наплічника завбачлива Ліза. Дівчина так нервувала, влаштовуючи втечу, що навіть не здогадалася про зубну щітку і пасту. Окрім всього, сподівалась, що це звичайнісінький жарт і увечері я повернуся, начебто нічого не трапилось. Це була друга після Гоші людина у місті, за якою я щиро сумувала.