І Анця заходилась клопотати над кавоварінням, чомусь так і не підвівши догори голови і не підтягнувши на чоло хустку.

… Ми сьорбали гарячу каву, а тим часом жінки розкладали у алюмінієві мисочки кашу, здобрюючи підсмаженими шкварками, розливали у такі ж ударотривкі горнята молоко і розкладали все рівними рядочками на металевому візку, що складався з чотирьох ярусів. Акуратно, аби не розхлюпати, виштовхували візочок надвір, і баба Галька перепитувала у лікаря:

– Янчо на службі? Ми у «янгольський»…

Лікар мовчки кивнув у знак згоди, а я здивовано позиркувала на нього. Я ще не знала, що «янгольським» називають отой віддалений корпус для буйних, із вікна якого тужила загадкова Хелена і куди без супроводу двометрового дебелого Янча сільські жінки боялися навідуватись.

Тим часом подвір’я поволі оживало. Біля невеличкого будиночку, де, як з’ясувалося пізніше, мешкав сам лікар, лунко тюкала сокира у руках дрібненького, проте міцного, хоч і сивого вже чоловіка, який, забачивши нас здалеку, розігнув спину і ввічливо привітався – так, як зазвичай місцеві мешканці віталися тут між собою:

– Слава Ісусу Христу…

– Слава навіки, – слушно відповідав йому лікар, і чоловічок знову взявся до роботи, а ми крокували до першого лікарняного корпусу.

На вході у будівлю нам трапився цибатий жвавий дядько, якого я спочатку сприйняла за одного з небагатьох представників місцевого персоналу.

– Здоров, Мітю, як самопочуття? – запитав лікар, тиснучи йому дружньо руку, проте пильно заглядаючи увічі.

Трохи збуджено, та загалом цілком адекватно той відповів:

– Дякувати Богу, Дмитре Михайловичу… Я у село хотів відлучитися… Обіцяв Довгалям нись керт поаршовати [4] … Копійку зароблю та й назад. Знаєте, же за мнов не треба позирати [5] …

– Знаю, Мітю, знаю. Дивись, аби на вечірній медогляд встиг…

Помітивши здивування у моіх очах, лікар тут же пояснив:

– Певні пацієнти мають особливу довіру, ба, навіть пошану. Загалом, вони – цілком нормальні люди, якщо не провокувати у них агресію. Місцеві поводяться з ними поблажливо і довіряють просту роботу. А я намагаюсь закривати на це очі. Фінансування нашого закладу настільки мізерне, що кожен зароблений пацієнтами гріш приносить ім величезну радість. А Мітя… Він працював колись вчителем фізики (так-так, не дивуйтеся)… Жив самітником, відлюдно… Почав спиватися…

Тепер не п’є, а на калим купує дешеві ласощі і всім роздає. Знає, що варто зірватися, і не вийде за ворота щонайменше півроку.

– Я чула, місцеві не надто люб’язно ставляться до таких відвідин…

Лікар на мить спохмурнів:

– Це не зовсім так… Буває, щоправда, часом буйні втікають, самі бачите – надто вузьке коло персоналу, аби цього уникнути… Всі інциденти, що зрідка трапляються з місцевими, улагоджую я сам, особисто. А інакше… Дехто з них (кивнув у бік корпусу) насправді нормальніший навіть за нас із вами. Більше того, доля розпорядилася з ними отаким чином напрочуд поблажливо, нагородивши своєрідним ув’язненням, відмежовуючим від хаосу, що панує у звичному житті. Дехто з них цілком свідомо не хоче повертатися у минуле, і я не жену. На щастя, у медицині існує безліч термінів, якими можна обґрунтувати найнезначніші прояви психічних захворювань. Повірте, що останні притаманні і нам із вами, і практично кожній людині… Тому невибаглива сільська іжа, свіже повітря, фізична праця і заспокійливе на ніч у вигляді ліків – набагато дієвіші за отой моральний безлад, котрий оточуватиме іх по поверненню додому. Кожен із них має власну біографію і обставини, що спричинили іх появу тут. Ви ж психоаналітик, і, як ніхто, маєте це усвідомлювати. Людським фактором ми не можемо нехтувати…

…Я прислухалася до лікаревих слів і пронизувалась повагою до нього. Не був він насправді черствим і цинічним, як здалося на перший погляд.

У першому корпусі, до якого ми потрапили, було доволі чисто і охайно. Як розповів лікар, приміщення розподілялось на дві частини – чоловічу і жіночу. Посередині, вздовж довгого коридору, тягнулися допоміжні покоі – побутівки та кілька майстерень. Якби я не знала, де насправді знаходжуся, подумала б, що то є звичайнісінький пансіонат санаторно-лікувального типу. Проте я добре розуміла, що треба бути насторожі. Кілька жінок, котрих ми зустріли на шляху за роботою (хто мив вікна, а хто натирав до блиску підлогу), доброзичливо віталися з лікарем, прискіпливо оглядаючи супутницю, проте особливого тепла у тих поглядах не було. А хтось взагалі вдавав, що мене не помічає.

– Загалом тут знаходяться люди, що пережили у свій час посталкогольні чи психологічні депресіі, – пояснював лікар. – Надто активного медикаментозного втручання вони вже не потребують. Більше – відчуття потрібності і зайнятості, і, ви самі бачите, працетерапія дає неабиякі наслідки, – він відверто пишався охайністю, за якою слідкували самі мешканці.

– А якщо часом хтось «зривається» і робить непередбачувані діі? Що тоді?

– Тоді вони автоматично потрапляють у сусідній корпус, а суворішого покарання для нихне існує, повірте. Єдине, що вони усвідомлюють напевно і до кінця – це власну безпечність, знаходячись тут.

– Тож, якщо вони не несуть жодноі загрози для суспільства, навіщо іх утримувати при нестачі коштів на найнеобхідніші речі? Невже не людяніше відпустити іх у лоно сім’і і періодично забирати на реабілітаційний період? Це було б набагато демократичніше по відношенню до всіх і в першу чергу до тих, хто справді потребує медикаментів і невпинного нагляду…

– Людяніше, кажете? Людяніше тримати іх там, де вони відчувають власну захищеність, повноцінність, якщо хочете. Там, звідки вони потрапили, іх вже давно списали і, повірте, не поспішають забирати назад. Суспільство приймає до себе виключно успішних людей, інших нещадно відкидає, немов зайвий мотлох, непотріб. А той «непотріб» часом виявляється значно глибшим і чистішим за морально стійкий самозакоханий прошарок суспільства…