– А не пахне це совковим зрівнянням можливостей? ­занепокоївся стажер у хмільній відкритості.

– Так ні ж, ні! Візьмемо, наприклад, найбільш нарікаєму «старт-програму» по допомозі молодим. Як ти вже знаєш, усі учні по закінченню школи отримують річну допомогу від суспільства для успішного старту у доросле життя. Але людське життя - це довга нива. І подальша твоя доля залежить не від розміру цих невеликих, по теперішніх мірках сум, а від того як ти подалі трудитися будеш ...

– А природний хист? А родова спадщина?

– Так є у нас зараз і багаті і дуже багаті люди. І живуть вони не ховаючись, бо усе що вони мають здобуто своїм розумом і старанністю. Можливо і старі "занички" їм у цьому в якійсь мірі теж допомогли. Але запам'ятай, Володимире, гроші дурнів не люблять! І як щоб не було у них зараз ділової хватки і життєвої стійкості, то давно б спустили ці грошенята: чи у казино, чи з бабами у Криму прогуляли. Та і хіба лише в одних грошах щастя.

Ми з моєю половиною теж люди не бідні, а ось розлетілися- ­роз'їхалися наші донечки і як-то порожньо стало у домі, ­п'яненька сльоза Аркадія Даниловича добавила солоненьку "ізюминку" в його ромово - чайний напій.

– Скоро - скоро злетяться, але вже з онуками вашими! ­утішив Володя господаря і той зразу ж блаженно посміхнувся і враз повеселішавши продовжив філософствувати про життя ­буття.

– У нас тепер усі стали жити непогано. Я ось вже два роки нікому милостиню дати не можу. Тому-то по святам і кормлю, І заправляю біднуватих, Іноземних студенті в безкоштовно. Так, зараз, скажу тобі по-секрету, але щоб це тебе, не дай боже, з пантелику не збило, можна свій робочій сертифікат просто здати в якусь преуспіваючу приватну фірму і лише числячись її службовцем отримувати мінімальну зарплатню і жити безбідно. (Взамін на ману небесну: суспільний стабільний заказ кількість робочих місць підлягала суворій регламентації і завжди дорівнювала кількості бажаючих працювати. )

– І хто крім нього, Володя поглядом указав на знаменитий відкритий лист[1], який у золоченій рамі висів на стіні за спиною хазяїна, - першим почав рух за ці реформи?! ­вигукнув Володимир у захваті і не ховаючись (Ірина Олексіївна пиво і шампанське до спиртних напоїв невідносила, а вважала чимось подібним квасу) наповнив високі келихи відмінним шампанським, природно, з "гербом" сім'ї Стогових на етикетці та ще і з ностальгічною зараз назвою "Три красуні".
– А давайте, Аркадію Давидовичу, вип'ємо за цих великих людей стоячи?!

Господарю автокемпінга ця ідея прийшлася по душі. Він теж налив собі шампанського у келих. І довго не випускав із рук пляшку, ніжно поглядаючи на портрет своїх доньок.

– Імена давай! Давай імена первопроходців!
– квапив Аркадія Давидовича у хмільних веселощах Володимир Манін і поки хазяїн їх перелічував ... ( тут кожен хто крім для себе (що є природно) і для усього українського народу (що є бажано) зробив хоч би крихітку добрих діл може сміло поставити і своє ім'я) стажер покачуючись, але стоячи уперше у житті пив за здоров'я і во усе благіє тих, кого раніше в народі інакше і не величали, як ненажерливою сволотою.

– А що там за галас у пресі про три залізничних ешелони з салом та два состави іменної горілки з особистих запасів громадян, які буцімто вирішили зібрати мешканці Західної України?
– упавши на стілець і відчувши під собою рятівну опору, возвернув Володя розмову у попереднє русло.

– Та це нашим братам - слов'янам від нашого столу до їхнього на Новий рік гостинець!

– Молодці! Добре придумали. Але не розбазарюємо чи ми знову такою щедрістю народне багатство?
– згадавши про сало стривожено запитав стажер.

– Та ти що здурів?! У нас зараз склади стратегічного призначення ломляться від надлишків. Гуманітарку розсилаємо тим хто просить і не просить. Ось я і думаю, що придумкуваті западенці, лишки із своїх власних комор і вирішили москалям збути. Не викидати ж! А ті теж добрі: у відповідь нам п'ять ешелонів ікри і риби пруть ...

– А як же з горілкою?
– поцікавився Володимир весело. ­Що слабо?!

– Горілка у Росії ніколи не була та і напевне ніколи і не буде зайвою, - філософічне ізрік Аркадій Давидович. За це і випили і баєньки розійшлися.

…

Вперше за багато років залишившись з дружиною у двох (робітники і клієнти це вже інша річ) хазяїн автокемпінгу зненацька для себе став нудьгувати без доньок. (А може так просто створене наше батьківське серце і йому життєво-необхідно постійно вболівати і томитися за своїми близькими?!..)

Володя ж безпричинній своїй нудьгі не знаходив пояснення.

І тепер його вже не радували ні застільні "розваги", ні робота в автомайстернях, ні навіть наполегливі запрошення шикарних дам. Для яких, після настання у країні відносного благоденствія, переспати з шофером стало чимось подібним спортивному хобі. (Любовні послуги Володі вони вже були готові надавати і безкоштовно, а то і приплатити, але хлопець від "нічних метеликів" тепер шарахався як чорт від ладану. Мабуть тому - що не було у цих відносинах почуттів, а лише якась механічна відкачка статевого надлишку.)