А може усе це від того, що стали ночами усе частіше частіше снитися йому завзята "вершниця" та ... яблука.

Але теперішнє життя мабуть і вправду стало незвичайним. (Наприклад, зараз у пресі на повному серйозні мусировалося питання про збалансованість величини єдиного податку на прибуток з особистими побажаннями самих плательщиків. Це що ж виходить? Скільки захочу - стільки і заплачу?! .. )

Правда ось погода поки що людям була ще не підвласна.

Та і то, як колись розповідав Володі Аркадій Давидович чи то казку, чи то бувальщину, що буцімто наша вітчизняна наука крокуючи зараз семимильовими кроками вперед, винайшла прилад дозволяючий визивати дощ.

Вирішивши провести експеримент і в одному селі роздали усім жителям по даному винаходу. А дія у-цієї дивотехники проста: з'явилася хмарка над твоїм подвір'ям, бабахнув у неї із приладу, зовні напоминаючим мисливську рушницю, дощ тут же 1 пролився на твій город. Благодать і радість.

Та виявилося не усім. Бо в тому селі таке зчинилося?!

Сусіди із-за дощу усі пересварилися і ночами перестали спати. Вартуючи, щоб першому хмари перехопити. Вчені подумали ­порадились і вирішили до пори випробування відкласти, а сам винахід суворо засекретити. Так як видно не прийшов поки що ще час нам їм користуватися. Не доросли, поки що не доросли.

Так що осінні дощі лили і лили, а любовні муки Володі душу томили і томили.

Але як у хмарах, так і в житті бувають просвіти.

І одним похмурим жовтневим ранком шикарний спортивний автомобіль в'їхав на приватну автостоянку Аркадія Давидовича.

І спалахнуло сонце нараз і сон обернувся в яв.

Але не зразу Володя повірив очам своїм, а довго - довго дивився радісно - вистраждано в бездонну синь світившуюся взаємністю.

– Нарешті я тебе пізнав! Ти ж бо Зоя Данич!!
– щасливо вигукнув наш герой буденного життя і заключив прекрасну даму у свої палкі обійми.

– Мовчи - мовчи, - і підхопив возлюблену на руки. Але жінці (коли вона цього не хоче) не можливо затулити рота навіть поцілунком.

– А я вже придивилася одне чудесне фермерське господарство! І нам з тобою, запросто, можуть дати безвітсокову позику на його придбання, - з гортанним сміхом перелилося зверху униз.
– Уявляєш, там є чудовий сад, а які там груші і яблуні високі ...

Одного зимового вечора на київських пагорбах молода неня катала на санчатах своє маленьке дитятко.

– Про що мріють зорі?
– зненацька запитав невгамовний хлопчисько високо задерши голову та вдивляючись у діамантове мерехтіння небес.

– Вони мріють, щоб усі люди були щасливими, - і на мить не замислившись з материнською ніжністю в голосі відповіла молода жінка.

Вересень 2003 р

Анатолій Рогаль

[1] Цей лист був присланий на телебачення в редакцію супер - шоу "Моя думка така" і як більшість, неординарних тверджень (і тому не збагненних для інших) закономірно попав в кошик для сміття. Але на щастя він вершив що купу "глядацьких симпатій". І в ту доленосну мить в кімнату завітала автор і ведуча програми. Вона як раз доїдала кусочок "ексклюзивного" торта: презент начальству від якоїсь іменинниці. І поки вуста шефа робили свою повсякденну справу з холеного пальчика суто механічно (тим що підвернулося під руку) було витерто залишок крему. А очі платинової блондинки (відомої в вузькому колі як міс Усе) при цьому - професійно по звичці пробігли уздовж наче виделкою нашкрябаних рядків: " ... державний устрій - це вже е суспільне об’єднання, але примусове, а може ж добровільне було б набагато краще?! І чи має цей суспільний лад на основі державного устрою в нашій наново створеній країні якесь законне юридичне підґрунтя?! Я, наприклад, та і всі члени моєї родини такої злагоди ніколи не давали ... "

Так почалося економічне Відродження, бо цей лист став наріжним каменем нового суспільного ладу і першого грудкою землі на домовину державності. А автор? На жаль, він зостався невідомий, бо і прізвище, і адреса залишилися на конверті, який на жаль, так і не знайшли. І попри всі заклики вдячних співвітчизників він так і не відгукнувся. А чому відкритий? Та тому що його таким знайшли ...