І в усьому цьому допоміг Володі розібратися прикріплений до нього банківський менеджер, який ще і допоміг хлопцю скласти первинний план стажеровочного турне по країні.

Менеджер Мишко був знаючим і приємним молодим чоловіком ні на мить не полишавшим свій теко - комп'ютер.

– Я тепер твоя фінансова тінь до кінця днів наших. (Зараз багато, особливо приватних, фірм практикувало довічний найм.) І давай відразу ж домовимося: раніше один одного на той світ не рипатися, - весело заявив він у перший же день знайомства і став ненав'язливо стиха і без витребеньок, як ровесник - ровесника при цьому як друг вірний вчити Володимира уму - розуму.

– І роботу тобі підберемо по душі, і на оновлену Україну- матінку подивишся та ще і на наречених на видані кинеш оком. Раптом якась по душі прийдеться, - чи то жартома; тчи то серйозно промовляв він влазячи у бази даних і підшукуючи майбутніх роботодавців: молодих та не зайнятих.

– А як тобі вдовиці середніх літ?
– допитувався він сміючись і демонстрував Володі візуально добротні господарства і міцний бізнес ділових жінок. (Деяким із них чомусь сильно везло у грошах, але м'яко кажучи, не дуже у ділах сердешних.)

Певна річ, зовнішні дані не і усіх цих дам відповідали стандартам фотомоделей, але ж при усьому цьому зустрічалися і лапочки.

В одної із них Стефанії Поліщук на її фермерському "ранчо" і судилося Володі Маніну стартувати у доросле життя, але вже вдруге, повторно.

Перший старт зразу ж після закінчення середньої школи у дитбудинку виявився фатальним фальстартом. (Після випускного балу Володя, якому за любов до висоти шкільні друзі дали прізвище "Ікар", поліз на величезну самітну сосну почепити свій особистий "бойовий стяг": мереживні яскраво червоні трусики: вдячний презент від випадкової подружки, яка мимохідь позбавила хлопця вже нестерпиме обтяжливої "незайманості". Раптовий у дар блискавки перервав це сходження, але хлопця не вбило, а лише прибило і проходив він потім у психлікарні пришибленим цілих десять років.

…

До ранчо, а офіційно приватного фермерського господарства пані Стефанії Поліщук можна було добратися як автомобілем, так і літаком.

Володя вибрав останнє. Усе-таки навіть трагічний удар блискавки не відбив у хлопця любові до височини. (Правда, вище ніж на двадцятиметрову трубу їх дитбудинковської кочегарки хлопцю поки що у житті забиратися не довелося.)

Літовище знаходилося за містом і Володя поїхав до нього не на таксі, а звичайним рейсовим автобусом. (Спохватився хлопець нарешті і пригадав наставляння свого банківського менеджера Михайла і вирішив економити гроші. Економія вийшло не мала: аж дві гривні, а вчора з "друзями" прокутив по ресторанам ... дві тисячі.)

Звичайний автобус - то - звичайний, але у салоні прості р і прохолода і два пасажира на інвалідних візках заїхали і з'Їхали без усякого клопоту.

Літак теж був хоч 1 невеликий, але новий і якоїсь незвичайної конструкції.

Пасажирів набралося усього троє. І розташувалися вони разом з льотчиком автономно, як потім узнав Володя, в аварійній капсулі.) А решту місця у літаку зайняв вантаж.

Крісла були м'які і зручні та ще як в автомобілях з пасками безпеки.

– Ти що на таких літаках ще не літав?
– побачивши, як Володя крутить головою на всі боки, поцікавився пілот, виконуючий за одно і обов'язки стюарда.

– Так, лечу вперше, - не став дуже уточнювати хлопець.

– Та це ж АН - супер! Стовідсоткова безпека для пасажирів. Плавне планерування і екстрене десантування - ось головні козирі цього "коника - горбунка".

– А я не із полохливих, - усміхнувся Володя.

– А я і не лякаю - я горджусь, - повернулася назад посмішка. "Горджусь, горджусь тобою, горджусь країною, - ще одне новомoдне слівце", - подумав Володимир вдивляючись в ілюмінатор, як уходить униз твердь земна і від "блаженства" на мить хлопець навіть очі прикрив.

"Я лечу! Я лечу! співала душа колишнього безпритульного, колишнього в'язня божевілля і уперше, але тільки на коротку мить, він відчув себе частинкою (так частинкою, але ж не мізерною, а рівноправною) великої сім'ї над чиєю спільною, рідною і вже оновленою оселею взвився угору цей сріблястий птах.

Глава З

Джерела

– Постій бо, Шурику , не спіши! Поглянемо, що ж це за такий цінний вантаж хазяйці на хутір аж літаком доставили, ­приказним тоном розпорядилася заводила - Євгенія.

– Та не Шурик я, не Шурик, а Олександр! Не бачиш чи що, який у мене красивий грецький профіль?!
– жартома хмурячись гучним надприродним басом прогудів молоденькі й шофер, але мотор автобуса усе ж вимкнув і знову відкрив тільки-но зачинені дверчата.

Молоді дівчата і хлопці співробітники "армії ледарів" знову висипали усі із салону. ("Армією ледарів" може і не зовсім справедливо прозвали у народі роботяг Загальнонаціонального трудового резерву. Тих притягали до роботи від нагоди до нагоди і то лише, в основному, у разі стихійного лиха чи то надпланових врожаях. А решту часу, цілком законно, вони відсиджувалися дома. Били баклуш і отримували за це непогану, між іншим, зарплатню. А завести своє діло чи то піти працювати у солідну фірму не було, бачите чи, у них бажання і охоти.)