– І на що це натякала Катька, що Алевтина прямо таки вся спалахнула!?
– замислившись уголос тихо промовила Зоя рука іі ненароком і по-шахтарські пірнула в кишеню халата стала тремтячими пальцями спішно перебирати зв'язку відшукуючи ключ від "страшної" кімнати.

…

В мертвецькій було сутінно і прохолодно. Слабе освітлення чергового нічника робило всі навколишні предмети таємничими і загадковими.

Молодий доброї статури хлопець був майже оголений (якщо не рахувати чудернацьких лікарняних трусів) і здавалося, що він просто забувся у глибокому сні.

Первісно заволодівший Зоєю страх швидко минув і вона осмілівши підійшла впритул до небіжчика.

Раніше хворі для неї всі були на одне обличчя і тепер Зоя з подивом відмітила те, що хлопець навіть мертвим був красивий як бог.

– Такого легеня угробили наволочи!!
– вигукнула гнівно сестра - хазяйка і згадавши, що Володимир помер від першої ж дози новомодного ще проходячого клінічні випробування, але вже широко розрекламованого, як супер - панацея для психічно хворих, нового вітчизняного препарату, брутально вилаялась.

Потік лайливих слів був набагато "довший" ніж Зоїні і руки, так як раніше ніж він вичерпався, ті - свавільниці устигли не тільки добратися до казенного майна, але і пред'явити світу чоловічу статеву ознаку Володимира Маніна.

– Мама мія!!!
– у Зої навіть дихання перехопило. Але потім вона, правда, задихала, але вже як безнадійний астматик. (Не як образу нашій згуртованій чоловічій братії буде сказано, але то був не звичайний міліцейський сюрчок. Це була скоріше всього добра половина жезла вартового ДАЇ.)

І не дивно, що Зоїні руки вчепилися у нього сильніше чім даїшник у свого кійка - годувальника.

"Що я роблю?!!" - з жахом подумала Зоя з подивом поглядівши на свої руки, які тепер любовно і ніжно гладил и крайню плоть хлопця.

Незважаючи на прохолоду в мертвецькій, тіло парубка ще зберігало тепло і жага пристрасті не бажала визнавати його мертвим.

І тож бо Зоїні руки продовжували і продовжували жити окремим життям і ... хлопця теж, так як зненацька він став твердішати і збільшуватися у розмірах.

Дівчина злякано зойкнула і у неї тепер і на голові заворушилося волосся. Але ж руки?! .. З ними Зоя ні чого подіяти не могла! (Усе таки мабуть був правий Дарвін запевнявши, що всі ми люди - "чєловєкі" або хоча би слаба наша частка виникли все ж від мавп. Я це до того, що у деяких племенах південних незайманих лісних нетрях до сіх пор практикується психологічно елементарний спосіб ловлі цих так і не досягнувших людського рівня розвитку тварин. У видовбаний невеликий отвір величезного гарбуза засипають жменею зерна кукурудзи. Мавпа запускає туди свою лапу, хапає кукурудзу і все - вона "в пастці. Так як розжати кулачок і тим самим визволитися від полону у неї бракує розуму.)

І Зої певна річ і розум був і воля "залізна" бу ла у наявності та і панічний страх їх добре підшморгував, але ж руки розжати їй було слабо.

Тільки хвилин через п'ять на якусь мить змогла сестра ­хазяйка стати господарем становища і з величезним зусиллям відірвати зрештою - решт свою праву руку.

Але це тільки ускладнило ситуацію, так як остаточно сказившись, Зоїна ж кінцівка стала раптом вже зі своєї ж господині поквапливо зривати все убрання. Благо (звичайно ж для руки) його було: раз, два і все.

Зоя звила від страху і пристрасті і як у крижану воду кинулася на ... вже гарячу плоть.

Оргазми? .. , азми, - ... азми, - ... азми!!!

Зоя утратила їм рахунок і оніміла, і оглохла від величезного жіночого щастя.

Зникли і простір, і час, і, як сказав класик, годинник зупинився опівночі.

І коли Зоя у черговий раз здіймалася на вершину насолоди, тіло хлопця раптом усе здригнулося, а потім замерло знову на якусь мить і ураз запрацювало у заданому пристрастю ритмі. А губи розтулилися і пролунав тихий шепіт:

– Де я?! І що зі мною?!!

Зоя ж і на мить не зупиняючись і не перестаючи розхитуватися з великим силкуванням відірвала "прикіпівший" до піднебіння язик і хрипло видихнула:

– Ми в раю!! В раю ми!!!
– і затулила палким поцілунком і рота ожившого небіжчика.

"Псих" був тихий і затихнув. І подальше більше не про що і не запитував. Але все ж десь через чверть години, дбайливо і обачно, та не порушивши ритму перемістив блаженно утомлену вершницю під себе ...

Глава 2