Старі люди знову довго реготали на різних берегах Дніпра.

Нарешті, жінка змогла заговорити після нападу сміху.

– Васю! Я не бачила, яке в тебе зараз обличчя. Я дуже рада, що ти не бачив мого з його плямами та беззубим ротом.

То навіщо нам дивитися туди?

– Справді не варто, Лідочко. У нас винятково духовний зв’язок. Як у семирічних дітлахів! Врахуй! Ми не скаржимося одне одному на хвороби, хоча тут є про що побалакати.

– О! То була би багатюща тема! І майже не скаржимося на наших родичів. Хоча й тут є про що потеревенити.

– Так… Але зараз суне мій онук; про вовка річ, а він навстріч. Договоримо завтра, Лідочко.

– Ти вчора згадав про свого онука й відразу поклав слухавку. Він… якось ображає тебе?

– Та ні… Але, розумієш, Лідочко, коли я розмовляю по телефону, говорю дуже гучно. Він усе чує, потім ставить іронічні питання. Я цього не хочу. Я маю право на особисте життя. Навіть у своєму безпорадному віці.

– Але ж ти казав, ніби живеш сам?

– Так, я живу сам у двокімнатній квартирі, де колись жило багато людей. Мій син живе в Америці. Дочка з родиною має інше помешкання, в якому жила родина моєї дружини. І дорослий онук має житло на околиці. А до мене іноді приводить дівчат. У нього бурхливе життя. Втім, і в мене в його роки… От тільки не було такої зручної квартири, де, крім хворого діда, нікого нема.
– І в мене всі прилаштовані. Я живу з дочкою і зятем у тій квартирі, де колись мешкала купа народу… Було дуже тісно, єдина радість була піти до театру…

– У мене так само… Тоді подружжя й не мріяло про окрему спальню. А тепер хтось помер, хтось поїхав за кордон, а ті, хто лишилися, не планують ні родини, ні дітей.
– І в мене так. У цій кімнаті, де я зараз, колись не було куди ступити, так багато було спальних місць. А поміж ними бридкі стільці з манаттям на спинках! А тепер це - велика простора кімната. Я сиджу в ній сама й чекаю дзвінка від друга дитинства. Васю, я не переживу, якщо ти перестанеш мені телефонувати!

– А чого б це я перестав тобі телефонувати? Хіба що мені відбере мову…

– Як у тебе справи, Лідочко… ой!

– Що з тобою, Васю?

– А чого ти так довго не брала слухавки?
– І сама не знаю… задрімала на ліжку, ледь дісталася до свого крісла біля вікна. А сьогодні такий ясний день!

– Ні, Лідочко, сьогодні навпаки - великий туман.

– Так, мряка. Весняна мряка. Ти правий. То просто біля мого вікна яскравий ліхтар.

– Ти ж казала, що мешкаєш на восьмому поверсі, як же може бути ліхтар біля вікна на восьмому поверсі?

– Не знаю… Все зараз може бути… Як ти, Васю?

– Дуже серце болить. Якби не знав, що на світі є жінка, яка направду дуже чекає мого дзвінка, я сьогодні не телефонував би… А ти так довго не брала слухавки… Ой!

– Закололо?

– Запекло!

– Он як! Запекло! А в мене пече у скронях… А пам’ятаєш, Васю, як ми бігали по дну фонтана, коли в ньому навесні ще не було води?

– Пам’ятаю… А чому ти це згадала, Лідочко?

– А рибки, Васю, рибки були тільки одне літо чи в обидва літа?

– Рибки… У фонтані у сквері? Чи були вони на друге літо? Ну й питання ти мені задала, Лідочко! Це вперше… так, це вперше я зовсім не можу пригадати… Молодий хлопець радісно йшов темною весняною вулицею в бік Володимирської, щоб упіймати таксі. Цього разу він був сам і заходити до дідової хати не планував. Але мати завжди просила навідуватися до діда, коли буваєш поблизу. Особливо, якщо не відповідає телефон. Хлопець знав, що вночі в діда хатній телефон зайнято. Розмовляє з жінкою. Телефонний роман у вісімдесят два роки. Секс по телефону! А втім, рахунки не приходять, значить, знайшов безкоштовну співрозмовницю. Мати дала дідові мобілку, бо також знала про зайнятий вночі телефон. І зараз зайнято, але й мобільний мовчить. Здебільшого дід коротко відповідав на мобільний, а потім знову поринав у свій нічний телефонний роман. А тут мовчить. Треба піднятися до нього. Зрештою, в нього можна й переночувати, хоча зараз у хлопця інші плани… Вікно світиться… У під’їзді лунка тиша… Двері дідової кімнати розчинені, в хаті тихо… Ах, Боже мій! Скляні очі, синій язик… Сталося те, чого вже давно можна було чекати. І сталося щойно. З канапи звисає холодна, але ще гнучка рука… Хлопець підняв із килимка на підлозі слухавку радіотеле фону. Машинально підніс її до вуха. Почув дзвінкий три вожний жіночий голос:

– Хтось є на зв’язку? Ви чуєте мене?

– Я вас чую, пані! Але нічого втішного вам не скажу…

Це з вами щоночі розмовляв по телефону мій, на жаль, уже покійний дідусь?

– Лідія Андріївна щойно померла! Ми забігли до її кімна- ти, бо вона гучно впала зі стільця, потягла за собою і теле- фон, і тумбочку! Підняли її, а вона вже…

– А ви її онука?

– Дочка. А чого ви питаєте?

– У вас молодий голос.

– Ні, я дочка. А ви онук?

– Так… То виходить, вони померли в один день?

– Мало не в одну хвилину…

– Нехай їхня розмова триватиме там, - у хлопця в голосі ковтнулися сльози. Жінка на тому кінці дроту також схлипнула:

– Ми все зробили, щоб у матері були позитивні емоції наприкінці життя: і окрему кімнату, і зручне крісло, і чайник у кімнаті… А їй усе було не так! А от ваш дідусь приніс їй справжню розраду! Спасибі вам за це, молодий чоловіче!

– Нема за що… Я тут ні до чого… Навпаки, іноді підсміювався над телефонним романом дідуся…