– Так. І майже не виїздила. Хіба що до моря влітку.

– А чому ж ми ніколи не зустрічалися?

– А може, ми й зустрічалися. Тільки не впізнавали одне одного.

– Цілком можливо… До речі, ти часто ходила до театру?
– І до опери, і до музкомедії. Але більше полюбляла російську драму й театр Франка.

– Я так само! То ми цілком могли бачитися на якійсь виставі!

Старі люди кілька годин обговорювали спектаклі п’ятдесятих і шістдесятих років, перебирали імена акторів, королів київських сцен. Мало не посварилися, коли з’ясовували, коли саме відбулася прем’єра «Живого трупа» з Романовим у ролі Федора Протасова.

– То був той вік, коли я ходив по театрах із… Ну, гаразд, всяке було з нами за довге життя.

– А я вже була одружена вперше. Так, тоді, та й пізніше, у нас було безліч справ. Було не до хлопчика зі скверика.

Як і тобі не до дівчинки Ліди, яку водила фройляйн Емма.

– А тепер мені здається: нічого важливішого за ті наші дитячі зустрічі в нашому житті не було. Принаймні в моєму.

– Скільки ми вже з тобою наново знайомі? Вже, певне, кілька місяців?

– Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.

– Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.

– Свій божественний лід.

– А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.

– А скільки ми були знайомі тоді?

– А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…

– Мені здається, трохи більше року. Так, від літа до літа.

– Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.

А я чекав!

– А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.

А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!

– Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!

– Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.

– Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла.
– І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!

– Я таке розповідав?

– А ти хочеш сказати, що не розповідав?

– Я не пам’ятаю… Хоча зникнення рибок восени цікавило й мене.

– Ти казав, що вночі приїде великий прозорий акваріум на колесах. Як молоковоз! Я розповідала про нього своїм дітям та онукам! Акваріум, який розвозить рибок по фонтанах навесні, а восени забирає! А вперше я почула про нього від тебе!

– А я не пам’ятаю! Те, що казали нам, запам’ятовується значно краще, аніж те, що сказали ми самі!

– Мабуть, так воно і є. Але це, мабуть, стосується того, що було дуже давно.

– Та ні, і того, що недавно, також. Я запам’ятав, як ти сказала, що не хочеш біотуалету у своїй кімнаті. Ми ще тоді довго сміялися.

– А зараз, Васю, цієї проблеми вже нема. Тепер я не п’ю чаю вночі. А розмовляю з тобою. А то просто не могла існувати без того нічного чаю. Від самоти могла випити кілька чашок.

– То твої родичі мають бути вдячними мені.

– Так! Добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі!

– Що ти сказала, Лідо?

– Я сказала: добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі. Невже ти не чуєш, Васю?

– У тім то й річ, що чую. І дивуюсь цим словам. Жодна жінка не казала мені такого.

– А я не жінка. Я маленька дівчинка.

– У ботиках на черевичках… у синій плюшевій шубці з пелеринкою… здається, і муфточка в тебе також була…

– Була… А в тебе було коричневе пальтечко з великими металевими ґудзиками!

– Так, я й не запам’ятав би його, хлопчики менше запам’ятовують таке. Але є моя світлина в цьому пальті, де я з батьками.

– А нашої спільної світлини нема. Я нещодавно переби - рала свої шкільні та університетські знімки. Тоді так не кла- цали все поспіль, як зараз.

– Зараз зовсім інше життя…

– На добраніч, Васю, скоро ранок.

– На добраніч, Лідо, не забувай, телефонуй…

– Сьогодні випав сніг.

– Так, Васю, і в нас на Лівому березі випав сніг.

– А тоді в тебе були дерев’яні санчата на мотузці. А в мене чомусь не було. Але дівчинка Ліда давала з’їхати з гірки, пам’ятаєш нашу гірку?