– Пам’ятаю. І як ти возив мене по алейках скверу, пам’ятаю.

– Ще й бабуся казала: покатай Лідочку!

– Так, я пам’ятаю, твоя бабуся підтримувала й заохочувала твої добрі манери. То була мати червоного комісара?

– Ні, то була мамина мама. Вона також була… трохи з «бувших»…

– Твоя бабуся мені дуже подобалася. У неї був такий комір із лисячим обличчям!

– Я коміра з лисячим обличчям не пам’ятаю. Але моя бабуся направду була унікальна. Я завжди згадував її, коли моя небіжчиця дружина так гучно кричала на наших онуків…

А коли вона, бувало, посилала мене погуляти з онукою, я розповідав їй про тебе. Іноді водив її до нашого скверика.

Розповідав їй про рибок, яких там більше не було. Щодо акваріума на колесах, про який я плів тобі, я забув. Але розповідав про візок із морозивом там, де зараз пам’ятник.

Вона полюбляла слухати про це. Навіть питала, чи впізнав би я тебе, якби зустрів. А згодом за кілька років хлопчик, її братик у перших, не слухав цих сентиментальних історій, тільки вимагав велику порцію морозива.

– Тобі простіше. Ти ростив своїх онуків у наших місцях…

Тобі пощастило, Васю.

– А я заздрю тобі, Лідочко. Моя оселя хоч і в історичному центрі, але вулиця вузька, і я бачу з вікна лише сусідній будинок і чужі вікна. А в тебе перед очима чи не найкращий у світі силует, якого я вже й не побачу…

– Не треба казати таке, Васю! Найстрашніше - це те, що скоро зникне останній, хто бачив Думську площу й довоєнний Хрещатик на власні очі!… Тоді все зникне остаточно!… Оце найстрашніше, Васю!…

– Я давно хочу запитати тебе, Лідочко: в тебе якийсь особливий телефонний апарат?

– Ні. Раніше я їм заважала зі своїми старечими розмовами.

А тепер усі розмовляють по мобілках, тільки я користуюся домашнім. А чого ти питаєш про телефон?

– Та просто я вельми кепсько чую.

– Здивував! І я недочуваю. Дочка не хоче спілкуватися зі мною, каже, що я все одно почую не те.
– І в моїх вухах не тиша, не глухота, а повно всіляких звуків. Але це так мало пов’язано з тим, що звучить у реальності.
– … Голос зятя чую краще, вочевидь, низькі голоси звучать для мене чіткіше, а спілкуватися з дочкою - то завжди проблема… Вона ще й навмисне говорить так, щоб я її не чула…

– Але я не про це, Лідочко! Одне одного ми ж чуємо добре!

– Ну, то вже якась містика! До речі, я теж про це думала і теж хотіла запитати тебе… Чи в тебе такий телефонний апарат, чи в тебе такий голос?

– Радше, такий голос. Я ж усе життя викладав. Жінки на кафедрі казали, що мені тільки в морфлоті служити. Я і в хорі співав, траплялося, бував і солістом. Куди воно все поділося? А голос іще є.

– Та й я читала лекції багато років. Моя дочка скаржиться на мій гучний голос. Може, тому ти мене добре чуєш.

– А телефонний апарат у тебе звичайний?

– Певне, такий самий, як і в тебе.

– У мене хіба що це телефон із портативною слухавкою.

– Радіотелефон?

– Так! Онук купив мені такий, бо я вже декілька разів зі своєї канапи тяг шнур і розбивав корпуси апаратів.

– Це той хлопчик, який не хотів слухати про дівчинку Ліду і хлопчика Васю?

– А ти запам’ятала?

– У мене прорізалася дитяча пам’ять відтоді, як ми почали спілкуватися з тобою. Я запам’ятовую все, що ти розповідаєш мені, так само міцно, як пам’ятаю наші дитячі забави.
– І наші… ну… ти направду все пам’ятаєш, Лідко?

– Мені здається, все. Але ти сам сказав, Васю: те, що сказали нам, пам’ятається міцніше, аніж те, що вимовили ми. Може, щось і забула. Але те, напевно, пам’ятаєш ти.

– А пам’ятаєш, як тобі знадобилося в кущики? І ти боялася звернутися до Емми Францівни, а звернулася до моєї бабусі?

– Пам’ятаю! Бо ж Емма Францівна зі своєю німецькою охайністю забрала б мене додому. А мені ще хотілося погуляти. Був літній день, було морозиво! То вже, здається, було наше друге літо.

– А хлопчик Вася безсовісно підглядав за дівчинкою Лідою…

– А коли дівчинка Ліда чи не вперше за весь час знайомства погрожувала все розповісти бабусі, хлопчик Вася… також дав можливість підглянути за ним… - І ти це також пам’ятаєш?

– Пам’ятаю… а також пам’ятаю, що згадала ті кущики в скверику, коли вперше побачила… по-дорослому… Згадала, що таємниця маленького хлопчика сподобалася значно більше, ніж дорослого хлопця.

– Якби ти побачила зараз… видовище було б те саме…