Книгарня «ШОК»
вернуться

Кононенко Евгения

Шрифт:

– Не знаю… І що найприкріше, вже й не спитаю їх про це…

Нібито завжди водила дитину в чистих панчішках! І зайвої порції морозива не купувала, щоб дитина не застудилася!

– Так! На другу порцію морозива давала моя бабуся, і я біг купувати дві порції, вже тоді відчував себе справжнім кавалером!

– А, до речі, тоді був тридцять третій рік!

– Так, той самий! А ми в місті його майже не відчували.

– Так, про тридцять сьомий я знав нібито завжди. Моєї родини це не торкнулося. Але багатьох із нашого дому забрали саме тоді. Ми з мамою завжди знали про це…

– А де ти жив, Васю?

– На Ярославовім Валу. Я й зараз там.

– То тобі треба було брати таксі з Валу до Першої міської?

Це ж поряд! Це ж не на Лівий берег!

– Можна подумати, ти дісталася б пішки від Валу до нотаріальної контори, - відповів старий, удаючи образу.

Обоє несподівано весело розсміялися. Хоча причин сміятися нібито й не було.

– То ви перебралися на Лівий берег, тому ти й зникла?

– Ти почав плутати часи й події, Васю. Лівого берегу тоді ще не було, була Чернігівська губернія. Ні, ми ще довго лишалися в тому будинку на розі Чеховського провулку та Бульварно-Кудрявської, де я народилася. Ми там були ще за німців.

– А ми виїздили з Києва за німців. Були в Оренбурзі. А на початку сорок четвертого я потрапив у зону бойових дій…

– Ти був на фронті, Васю?

– Був. Але швидко дістав поранення і більше туди не вертався. Моя орденська планка дуже коротенька, якщо ти звернула увагу.

– Не звернула. Але слава Богу, ти повернувся з війни, - вигукнула стара жінка з несподіваним почуттям.

– Це було дуже давно, Лідо, - тепло посміхнувся старий.

– Я це розумію, - засміялась у відповідь жінка, - Просто я зараз пригадала, як ми в сорок шостому сиділи з подругою на лавці в тому самому сквері на Столипінській, тодішній Чкалова, зараз вона ще якось називається, не пригадаю, як саме…

– Я теж не пригадаю, Лідочко…

– А тоді було чи не перше повоєнне літо, не було ні морожениці, ні рибок у фонтані. Ми згадували тих, хто не прийшов з війни. І саме тоді я подумала: чи живий хлопчик Вася? За віком він міг опинитися на війні.

– Хлопчик Вася живий.
– І навіть примудрився заселитися в ту саму квартиру, де жив до війни.

– Так. У цьому нам пощастило. Я й зараз лежу на канапі в тій кімнаті, де було моє дитяче ліжечко.

– А ми під час війни остаточно втратили наші кімнати на Бульварно-Кудрявській.

– Остаточно?

– Так! До революції все те помешкання належало родині моєї матері. У двадцять другому їх ущільнили, лишили для родини з шести осіб тільки вітальню й кабінет. Усе це ми пережили дуже давно. Тепер у нас уже давно є де жити всім моїм дітям і онукам. А я й досі згадую той будинок із великими еркерами.

– То ти «з бувших», Лідочко?

– А ти?

– А я син червоного комісара. Тато загинув на фінській.

Тільки нещодавно до мене дійшла сутність тої війни, а чи дійшла вона до мого тата, який був добрим татом… А квартира в сірому будинку на Валу, яку йому дали десь у двадцять восьмому, сьогодні заповідана моєму синові, який живе в Америці. Такою була воля його матері.

– А я мешкаю на Лівому березі у великій квартирі брежнєвської доби… Мої родичі виселили мене до найбільш ізольованої від них кімнати, щоб я не заважала їм. Бо я сплю вдень і майже не сплю вночі. Засинаю, коли прокидаються пташки.

– Я також майже не сплю вночі. Але я живу сам. Як упаду, піднімуть тільки, коли зайдуть. Іноді стає моторошно: чужі кроки, чужі крики в чужих помешканнях. Здається, прийшли по твою душу.

– Але принаймні ти нікому не заважаєш. А я весь час відчуваю, що заважаю їм! Бо я встаю вночі, шкандибаю до кухні, кип’ячу чай. Вони мені поставили в кімнату електрочайник. Я п’ю чай вночі. А потім плентаюся до клозету.

Одного разу впала на порозі. Вони мене вночі піднімали.

Потім дочка скаржилася на кепський день на роботі, бо я не дала виспатися. Але я не хочу, щоб вони мені вперли до кімнати біотуалет!

– Ну, чому, це майже дитячий горщичок!

– Ти гадаєш?

Старі люди розсміялися й сміялися довго, як не сміялися вже давно. Ніби якийсь дуже давній тягар спав зі старечих душ. Дивно й незвично було сміятися й чути в слухавці так само веселий сміх. А за вікном чорніла ніч. Здавалося, все поснуле під ранок місто здригнулося від того несподіваного дзвінкого сміху.

– Ти де на Лівому березі, Лідко?

– Неподалік від Дніпра. Сиджу в кріслі біля вікна, бачу обриси Правого берега, тобто, власне, Києва. Бачу, що скоро почне розвиднятися. Це значить, скоро потягне на сон…

– Мене так само. А ми ще ні про що не поговорили, Лідочко…

– То давай зідзвонимося наступного вечора.

– Давай! Хто дзвонитиме, щоб не потрапляти на вічне «зайнято»?

– Той, хто перший прокинеться!

– Ти жила всі ці роки в Києві?

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • 16
  • 17
  • 18
  • 19
  • 20
  • 21
  • ...

Private-Bookers - русскоязычная библиотека для чтения онлайн. Здесь удобно открывать книги с телефона и ПК, возвращаться к сохраненной странице и держать любимые произведения под рукой. Материалы добавляются пользователями; если считаете, что ваши права нарушены, воспользуйтесь формой обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка

Контакты

  • help@private-bookers.win