— Літо, сюди, — покликав Бран, поки Оша підіймала його жилавими сильними руками. Лютововк покинув кістку та рушив за Ошею, яка понесла Брана через двір, а потім униз — гвинтовими сходами до холодного склепу в глибинах землі. Маестер Лювин ішов попереду зі смолоскипом. Бран навіть не заперечував — ось до чого докотився — щоб його несли на руках, а не на спині. Пан Родрік наказав збити з Оші ручні кайдани, бо вона служила вірно й старанно увесь час, який прожила у Зимосічі. Але гомілки — на знак неповної довіри — лишалися з’єднаними важким залізним ланцюгом, який, втім, не заважав її впевненим крокам униз сходами крипти.

Бран не міг згадати, коли востаннє відвідував підземні склепи. Напевне, ще до того, як з ним сталося лихо. Як він був малий, то грався тут з Роббом, Джоном та сестрами.

Він шкодував, що їх зараз немає з ним; тоді б похмурі склепіння не видавалися такими темними та страшними. Літо зробив кілька сторожких кроків крізь лункий морок, тоді зупинився, підняв голову і понюхав холодне мертве повітря. Раптом вовк вишкірив зуби та поповз назад, виблискуючи золотими очима у світлі маестрового смолоскипа. Навіть Оша, міцніша від старого заліза, почувалася збентеженою.

— Люті дядьки. Ти ба, як дивляться, — мовила вона, обводячи очима довгу шерегу гранітних Старків на кам’яних столах.

— Це Королі Зими, — прошепотів Бран. Чомусь говорити надто гучно тут здавалося недоречним.

Оша всміхнулася.

— Зима не дозволяє королям правити над собою. Якби ти її бачив, то зрозумів би, літній хлопчику.

— Вони були Королями на Півночі багато тисяч років, — пояснив маестер Лювин, здіймаючи смолоскип вище, аби кинути світло на кам’яні обличчя. Деякі мали кошлате волосся та бороди і виглядали лютішими за вовків, що сиділи коло їхніх ніг. Інші були чисто поголені, з рисами кощавими та гострими, схожими на довгі сталеві мечі на їхніх колінах.

— Суворі чоловіки, що жили у суворі часи. Ходімо.

Він хутко закрокував криптою повз стрій кам’яних стовпів та нескінченне військо кам’яних подоб. За його рукою зі смолоскипа тягнувся язик полум’я.

Крипта була схожа на печеру і довша за сам замок. Колись Джон казав, що унизу є ще багато поверхів — глибші та темніші печери, де поховані найстаріші королі. Загубиш тут світло — пропадеш. Літо взагалі відмовився рушити зі сходів, навіть коли Оша пішла слідом за смолоскипом, несучи Брана на руках.

— Ти пам’ятаєш уроки історії, Бране? — спитав маестер по дорозі. — Розкажи Оші, якщо зможеш, хто вони були і що робили.

Бран глянув на обличчя, які проминав, і пригадав усі оповідки. Маестер багато розповідав про минуле, а Стара Мамка допомагала його оживити.

— Онде Джон Старк. Коли морські наскочники висадилися на сході, він скинув їх у море і заснував замок у Білій Гавані. Сином його був Рікард Старк, але не батько мого батька, а інший Рікард, який забрав Перешийок в Болотяного Короля і одружився з його дочкою. Дуже худий, з довгим волоссям і ріденькою борідкою — то Теон Старк. Його кликали «Голодним Вовком», бо він все життя за щось воював, і все йому було мало. А тут один з Брандонів — оцей високий з мрійливим обличчям. Він звався Брандон Корабельник, бо дуже любив море. Його могила лишилася порожньою. Він спробував переплисти Західне Море і не повернувся. Сина його, теж Брандона, кликали Палієм, бо він з горя підніс смолоскипа до усіх батькових кораблів. Оце Родрік Старк, який виграв Ведмежого острова у борцівському поєдинку і віддав його Мормонтам. А тут Торген Старк — Король-на-Колінах. То був останній Король на Півночі та перший князь на Зимосічі, бо він здався та присягнув на вірність Аегонові Завойовнику. А ще онде Креган Старк. Він колись бився з принцем Аемоном, і Драконолицар сказав, що ніколи не стрічав кращого майстра меча.

Вони майже дійшли кінця, і Бран відчув, як накочує сум.

— А осьде мій дідусь, князь Рікард, якого стратив Навіжений Король Аерис. Його дочка Ліанна та син Брандон лежать у могилах поруч з батьком. Це могила не моя, а іншого Брандона — батькового брата. Їм не мали ставити кам’яні подоби — вони ж бо тільки для князів та королів — але пан батько так їх любили, що наказали все ж поставити.

— Гарна дівчина, — мовила Оша.

— З нею заручився Роберт, але принц Раегар вкрав її та згвалтував, — пояснив Бран. — Роберт почав війну, аби повернути її собі. Вбив Раегара на Тризубі своїм келепом, та Ліанна померла і все одно до нього не повернулася.

— Сумна оповідка, — мовила Оша, — та порожні могили ще сумніші.

— Це могила князя Едарда. Вона чекає, коли прийде його час, — відповів маестер Лювин. — Чи не тут ти бачив свого батька уві сні, Бране?

— Так. — Від згадки він здригнувся. Непевно озирнувся навколо. Волосся на шиї стало дибки. Що за шум? Чи тут хтось є?

Маестер Лювин ступив у бік відкритої могили зі смолоскипом у руці.

— Як бачиш, його тут нема. І не буде ще багато років. Сни — то просто сни, дитино.

Він встромив руку в темряву всередині могили, наче у пащеку якогось велетенського звіра.

— Бачиш? Тут нікого…

Раптом темрява гарикнула і стрибнула на нього.

Бран побачив зелений вогонь очей, блиск зубів, чорне, наче навколишня могила, хутро. Маестер Лювин скрикнув і підняв руки, впустивши смолоскип; той вдарився об кам’яне обличчя Брандона Старка і впав до ніг його подоби, вилизуючи ноги язиками полум’я. Світло захилиталося, мов п’яне, і вихопило з темряви Лювина, що борюкався з лютововком, гамселячи його по пискові однією рукою, поки звір зубами стискав другу.