Найстарші були вже дорослі чоловіки — сімнадцяти чи вісімнадцяти років від дня своїх іменин. Одному було добряче за двадцять; решта — молодші, років шістнадцять чи й менше.

Бран дивився на них з балкону башти маестра Лювина, слухав їхні стогони, скрики та лайки. Хлопці билися жердинами та дерев’яними мечами, наповнюючи двір клацанням. Часто-густо стукіт зброї переривався смаковитим ляпасом по тілу, вкритому (чи не вкритому) шкірянкою. Пан Родрік крокував поміж хлопців, червоніючи лицем під білими баками і відчайдушно лаючись на усіх відразу. Бран ще ніколи не бачив старого лицаря таким розлюченим.

— Ні! — вигукував той. — Ні, ні, ні!

— Вони не надто добре б’ються, — з сумнівом у голосі мовив Бран і почухав Літа за вухом. Лютововк краяв зубами чийсь окіст, хрумтів кістками.

— Авжеж, — погодився, глибоко зітхнувши, маестер Лювин. Він дивився крізь велику мирійську трубу зі скельцями, вимірюючи тіні та помічаючи положення комети, що висіла низько у вранішньому небі. — Та якщо дати їм трохи часу… Пан Родрік має рацію — комусь же треба чатувати на мурах. Твій вельможний батько повіз увесь цвіт своєї дружини до Король-Берега, твій брат забрав решту замкової варти, а заразом і усіх хлопців, придатних до служби, на багато верст навколо. Не всі повернуться додому живими. На їхнє місце треба когось знайти.

Бран презирливо подивився на парубків, що пітніли унизу.

— Якби я міг стояти на ногах, то побив би геть усіх.

Він згадав, як востаннє тримав меча у руках, коли до Зимосічі приїжджав король. Меч був дерев’яний, та ним він збив принца Томена з ніг півсотні разів.

— Хай пан Родрік навчить мене битися галябардою. Вона має довге держално, і моїми ногами міг би стати Ходор. Ми вдвох були б одним лицарем.

— Гадаю, це… навряд чи можливо, — зазначив маестер Лювин. — Коли чоловік б’ється, Бране, його руки, ноги та розум мають діяти разом, як одне ціле.

Унизу, в дворі, пан Родрік заволав:

— Як ви б’єтеся, йолопи?! Він тебе «дзьоб», і ти його «дзьоб», наче два гусаки. Відбивай! Захищайся від ударів! Гусаки в бою довго не живуть. Якби мечі були справжні, тобі б зразу відтяли руку!

Хтось із інших хлопців зареготав, і старий лицар стрімко обернувся до нього.

— Хто сміється? Ага, це ти. А й справді, смішно. Це в нас регоче той, хто б’ється, наче їжак!..

— Колись на світі жив лицар, позбавлений зору, — вперто мовив Бран, поки пан Родрік вирував унизу. — Мені розповідала Стара Мамка. Він мав довгу ковіньку з клинками на обох кінцях і крутив її так швидко двома руками, що міг зарубати відразу двох людей.

— Симеон Зореокий, — відповів Лювин, записуючи в книжечку цифри. — Коли він втратив очі, то вставив сафіри у порожні очниці. Так розповідають співці. Але, Бране, це тільки оповідка — як ті історії про Флоріана-Дурня. Казка з Віку Звитяжців.

Маестер зацокав язиком.

— Не треба мріяти про нездійсненне. Повернися від снів до дійсності. Бо інакше тільки змучишся.

Згадка про сни збудила спогад.

— Минулої ночі мені знову наснився гайворон. Той, що з трьома очима. Він влетів до мене в опочивальню і наказав піти за ним. Ми пішли до крипти. Там були пан батько, ми розмовляли. Їм було сумно.

— І чому ж? — Лювин саме вдивлявся крізь свою трубу.

— З-за Джона. Здається, це якось стосувалося Джона.

Сон глибоко схвилював Брана — більше, аніж усі гайворонячі сни.

— Але Ходор не хоче до крипти.

Бран бачив, що маестер слухає неуважно. Він підняв очі з-над труби, змигнув.

— Ходор не хоче…

— Сходити униз, до крипти. Коли я прокинувся, то наказав йому знести мене донизу — подивитися, чи й справді там є батько. Спершу він не розумів, що я кажу, але я казав «іди туди», «іди сюди», і так ми дісталися сходів. Але вниз він не пішов. Став на верхніх сходинках і казав «Ходор» так, наче злякався темряви. Але ж в мене був смолоскип. Я так розсердився, що трохи не дав йому ляща по голові, як завжди робить Стара Мамка.

Бран побачив, що маестер хмурить брови, й додав поспіхом:

— Але не дав.

— От і добре. Ходор — людина, а не мул, щоб його лупцював погонич.

— Уві сні я літав разом з гайвороном, але не міг літати, коли прокидався, — зазначив Бран.

— Але навіщо тобі до крипти?

— Я ж казав вам. Аби знайти батька.

Маестер смикнув за ланцюга, якого носив навколо шиї. Він часто робив так, коли почувався незручно.

— Бране, дитино моя люба, колись і князь Едард сяде унизу на кам’яний стіл біля свого батька, батька його батька і всіх Старків аж до старих Королів на Півночі… але, з божої ласки, цього не станеться ще багато років. Твій батько сидить в полоні у королеви, у Король-Березі. У крипті ти його не знайдеш.

— Батько там були минулої ночі. Я сам говорив із ними.

— Який впертий хлопчик, — зітхнув маестер, відкладаючи книжку. — Може, хочеш сам подивитися?

— Хочу, та не можу. Ходор туди йти не бажає, а для Танцівниці сходи надто вузькі та звивисті.

— Гадаю, ми впораємося з цими негараздами.

Замість Ходора покликана була дикунка Оша. Висока й міцна, вона завжди йшла, куди накажуть, не опираючись і не скиглячи.

— Я прожила життя за Стіною, панове. Авжеж не злякаюся якоїсь там ями у землі, — була її відповідь.