Ар’я змією продиралася крізь людське громаддя, пірнала під ноги коням, міцно стискаючи дерев’яного меча. З глибини натовпу вона не бачила нічого, окрім рук, ніг, животів та хіба що семи струнких башт септу над головами. Вона побачила воза дроворубів і спробувала була видертися на нього ззаду, аби щось бачити, але таких розумників знайшлося багато. Візник вилаявся на них та відігнав, ляснувши батогом.

Ар’я оскаженіла. Незнамо як проштовхавшись наперед, вона вперлася у камінь якогось п’єдесталу, зиркнула вгору і уздріла Баелора Блаженного, короля-септона. Запхавши дерев’яного меча за пасок, Ар’я полізла на мармурову подобу, лишаючи плями крові від зірваного нігтя на мальованій поверхні. Зрештою вона вибралася нагору і всунулася між ногами кам’яного короля.

Саме тоді вона й побачила свого батька.

Князь Едард стояв на казальниці верховного септона ззовні дверей септу. Його підтримували двоє золотокирейників. Князь мав на собі багатий сірий оксамитовий жупан з білим вовком, вишитим бісером на грудях, та облямовану хутром сіру вовняну делію. Але батько був такий схудлий, яким Ар’я ще ніколи його не бачила; довгасте обличчя кривилося від болю. Він би напевне впав, якби його не тримали; лубок на зламаній нозі був сірий та гнилий.

Позаду князя стояв сам верховний септон: низький, посивілий, неймовірно жирний, у довгих білих шатах та величезній короні з витого золота і кришталю, яка вінчала його голову райдугою при кожному русі.

Навколо дверей до септу, перед високою мармуровою казальницею, скупчився натовп лицарів та вельможного панства. Джофрі було добре видно поміж ними у кармазиновому шовку та оксамиті, прикрашеному гарцюючими оленями та ревливими левами, з золотим вінцем на голові. Королева-мати стояла позаду у чорній жалобній сукні з кармазиновими розрізами та низкою чорних діамантів у волоссі. Ар’я упізнала Хорта, що вдяг сніжно-біле корзно зверху свого звичного темно-сірого обладунку; навколо нього стояло ще четверо з Королегвардії. Помітила євнуха Вариса, що ковзав поміж панів та пань у м’яких капцях та візерунчастому одамашковому халаті. Наостанок зрозуміла, що коротун з гострою борідкою, у сріблястій короткій накидці — це той самий чоловік, який колись бився у двобої за руку пані матері.

А посередині того натовпу стояла Санса, вбрана у небесно-блакитний шовк, з чисто вимитим і закрученим у кучері рудуватим брунатним волоссям, зі срібними браслетами на зап’ястках. Ар’я зморщила лоба, намагаючись зрозуміти, що тут робить її сестра і чому вона така щаслива на вигляд.

Натовп стримувала довга шерега списників у золотих киреях під проводом огрядного вояка у примхливому обладунку, прикрашеному чорним покостом та золотим карбом. Його кирея відблискувала так, як може блищати тільки справжня золототкана парча.

Коли припинили калатати у дзвін, тиша потроху встановилася на великій площі. Тоді її батько підняв голову і почав говорити, але таким слабким голосом, що годі було щось розібрати. Люди позаду неї почали гукати: «Що?» та «Гучніше!». Вояк у чорно-золотому обладунку підступив ззаду до батька і різко штурхнув його. «Дайте йому спокій!», хотіла заволати Ар’я, та знала, що ніхто не послухає. Тоді вона прикусила собі губу.

Батько почав знову, вже гучніше.

— Я — Едард Старк, князь на Зимосічі та Правиця Короля, — мовив він голосом, що полинув до всіх кутків майдану. — Я прийшов сюди, щоб висповідати перед вами, на очах в богів та людей, свою зраду.

— Ні, — заскиглила Ар’я. Під нею натовп заволав та заверещав. Лайки, прокльони, образи наповнили повітря. Санса сховала обличчя в долоні.

Батько ще підвищив голос, намагаючись, щоб усі його почули.

— Я зрадив довіру мого короля і друга Роберта, — закричав він. — Я присягнувся берегти та захищати його дітей, але ще не встигла охолонути кров короля, як я намірився скинути його сина з трону, свавільно убити спадкоємця та сісти на престол власною особою! Хай верховний септон, сам Баелор Блаженний та свята Седмиця засвідчать правду: Джофрі Баратеон — єдиний законний спадкоємець Залізного Трону, милістю всіх богів володар Семицарства і на Державі господар!

З натовпу прилетів камінь. Ар’я скрикнула, коли він вдарив батька. Золотокирейники втримали його на ногах. Кров заструменіла обличчям з глибокої рани на чолі. Ще камені. Один ударив стражника зліва від батька. Інший брязнув по нагрудникові лицаря у чорно-золотому обладунку. Двоє з Королегвардії стали перед Джофрі та королевою, затуляючи їх щитами.

Ар’їна рука сягнула під кобеняка та намацала Голку в піхвах. Дівчинка міцно вхопила руків’я — так міцно, як ніщо раніше. «Благаю вас, боги», молила вона, «вбережіть батька. Не дозвольте його скривдити.»

Верховний септон став на коліна коло Джофрі та його матері.

— По гріхах наших і страждання наші, — проказав він співучим, басовитим та бундючним голосом, набагато гучнішим за батьків. — Цей чоловік сповідав свої злочини перед очима богів та людей, у цьому святому місці.

Він молитовно здійняв руки, і навколо його голови затанцювала веселка.

— Боги завжди судять справедливо, але Баелор Блаженний вчив нас, що їм також притаманне милосердя. То як належить вчинити зі зрадником, ваша королівська милосте?