— Сило коня, увійди в наїзника, — співала Міррі, поки кінська кров змішувалася з водою в купелі Дрого. — Сило звіра, увійди в чоловіка.

Джохого, який боровся з вагою вбитого огиря, вирячив нажахані очі. Він боявся торкатися мертвої плоті, але й відпустити боявся. «Це лише кінь», подумала Дані. Якщо можна купити життя Дрого ціною кінської смерті, то вона віддасть на заклання хоч цілий табун на тисячу голів.

Коли огиреві нарешті дали впасти, купіль була темно-червона, а від Дрого виднілося саме обличчя. Коняча туша була Міррі Маз Дуур ні до чого.

— Спаліть її, — наказала Дані. Вона знала, що саме таким є звичай. Коли помирав вершник, його коня вбивали та клали поруч із ним на поховальне вогнище, аби той ніс хазяїна до нічних земель. Воїни хасу потягли коня геть з намету. Навколо була сама кров; навіть стіни піщаного шовку були заляпані нею, а килими під ногами просякли так, що аж зчорніли та хлюпали.

Запалили жарівниці. Міррі Маз Дуур кинула на вугілля якогось червоного порошку. Від нього дим набув гострого присмаку та досить смаковитого запаху, але Ероя негайно втекла, схлипуючи, а Дані переповнилася жахом. Але вона зайшла надто далеко, щоб повертати назад. Тому відіслала служниць геть.

— Ви теж ідіть з ними, срібна царице, — мовила Міррі Маз Дуур.

— Я залишуся, — заперечила Дані. — Цей чоловік вперше пізнав мене під зірками і дав життя дитині всередині мене. Я не покину його самого.

— Покинете. Щойно я почну співати, ніхто не повинен входити до намету. Моя пісня розбудить сили давні й темні. Цього вечора тут танцюватимуть мертві. Жодна жива людина не повинна їх бачити.

Дані схилила голову, безпомічно погоджуючись.

— Тоді ніхто не ввійде сюди.

Вона схилилася над Дрого у кривавій купелі та легенько поцілувала його у лоба.

— Поверни його мені, — прошепотіла Дані до Міррі Маз Дуур, перш ніж вийти геть.

Надворі сонце вже висіло низько над обрієм, небо зачервонілося та пішло похмурими синюшними хмарами. Халазар став табором. Намети та циновки для спання тяглися, докуди бачило око. Дув гарячий вітер. Джохого та Агго копали вогняну яму, аби спалити мертвого коня. Перед Дані зібрався цілий натовп. Дотракійці витріщалися на неї жорсткими чорними очима з облич, схожих на личини з куваної міді. Вона побачила пана Джорага Мормонта у шкіряному каптані та обладунку. На його широкому лисому лобі блищали крапельки поту. Він проштовхався крізь дотракійців та став поруч з Дані. Побачивши криваві відбитки її чобітків на грунті, лицар збліднув з лиця.

— Що ви наробили, дурна дівчино? — запитав він хрипким голосом.

— Я мала якось врятувати його.

— Ми могли б просто втекти, — мовив лицар. — Я б доправив вас до Асшаю, принцесо… Не треба було…

— То я справді ваша принцеса? — запитала вона його.

— Ви ж знаєте відповідь. Боги, збережіть нас обох…

— Тоді допоможіть.

Пан Джораг скривився.

— Аби ж я знав, як саме.

Голос Міррі Маз Дуур піднісся до тонкого завивання, від якого по спині Дані побігли мурашки. Деякі дотракійці почали тишком-нишком тікати, бурмочучи собі під ніс. Намет світився зсередини від вогню у жарівниці. Через заляпаний кров’ю піщаний шовк було видно рухливі тіні.

Там танцювала Міррі Маз Дуур, і не сама.

Дані побачила відвертий переляк на обличчях дотракійців.

— Так не можна! — загримів Котхо.

Вона не бачила, як повернувся кревноїзник. З ним були Хагго та Кохолло. Вони разом привели голомозих — євнухів, що лікували ножем, голкою та вогнем.

— Так буде, — відповіла Дані.

— Маегі, — загарчав Хагго. А старий Кохолло… той самий Кохолло, який пов’язав своє життя з Дрого у день народження хала, який завжди був добрий до неї… він плюнув їй просто у обличчя.

— Ти помреш, маегі, — пообіцяв Котхо, — але першою має померти та, інша.

Він витяг араха і рушив до намету.

— Ні! — скрикнула вона. — Не можна!

Вона вхопила Котхо за плече, але той відштовхнув її убік. Дані впала на коліна, схрестивши руки на череві, аби захистити дитя.

— Зупиніть його! — наказала вона своєму хасові. — Вбийте його!

Рахаро та Кваро стояли обабіч запони намету. Кваро зробив крок уперед і потягся по руків’я батога, але Котхо крутнувся швидко і вправно, наче танцюрист, здіймаючи араха. Кваро отримав удар знизу під руку; яскрава гостра криця розпанахала шкіру та плоть, м’язи та ребра. Молодий наїзник сахнувся назад, вхопив ротом повітря; кров бризнула навсібіч.

Тим часом Котхо вивільнив лезо араха.

— Гей, конятнику! — покликав пан Джораг Мормонт. — Спробуй-но мене!

Меч-півторак вислизнув з піхов.

Котхо крутнувся, вилаявся. Арах свиснув так швидко, що кров Кваро полетіла з нього дрібним віялом, наче дощ під гарячим вітром. Меч стримав його за якусь стопу від обличчя пана Джорага; два леза тремтіли мить від напруги, поки Котхо завивав від люті. На лицареві була кольчуга, поножі та рукавиці зі зчленованої сталі, важкий ринграф навколо шиї, та він якось не подумав вдягти ще й шолома.