Навіть самій собі вона боялася зізнатися, як її лякає те, що мало відбутися.

Лицар вклонився.

— Воля ваша.

І вийшов з намету.

Дані обернулася до Міррі Маз Дуур. Та дивилася сторожкими очима.

— То ви знову врятували мене.

— А тепер ти маєш врятувати його, — відказала Дані. — Прошу, благаю…

— Невільницю не благають, — різко відповіла Міррі, — невільниці наказують.

Вона підійшла до Дрого, що палав на своїй циновці, й довго вдивлялася у рану.

— Втім, благають чи наказують — то вже не важить нічого. Мистецтво цілителів йому не допоможе.

Очі хала були заплющені. Жриця відкрила одне з них пальцями.

— Він глушив біль маковим молоком.

— Так, — визнала Дані.

— Я зробила для нього масть із вогнестрюків та нещипаю. Наклала йому пов’язку з ягнячої шкури.

— Хал казав, що вона пече. І відірвав. Травниця зробила йому нову — мокру та заспокійливу.

— Так, вона пекла. Бо у вогні ховаються великі цілющі чари. Це знають навіть ваші голомозі.

— Зроби йому іншу пов’язку, — попрохала Дані. — Цього разу я не дозволю йому зірвати її.

— Вже запізно робити пов’язки, пані, — відповіла Міррі. — Зараз я можу тільки полегшити йому шлях у пітьму, аби він від’їхав у нічні землі без болю. До ранку його вже не стане.

Її слова вразили Дані гірше за ніж у груди. Що вона такого наробила, чим розгнівала богів? Вона тільки-но знайшла собі безпечне місце, нарешті скуштувала кохання та надії. Нарешті збиралася додому. Втратити усе в таку мить…

— Ні, — заперечила вона. — Врятуй його, і отримаєш волю. Клянуся. Ти ж, напевне, знаєш спосіб… якісь чари, що-небудь…

Міррі Маз Дуур всілася на п’яти і окинула Дані поглядом чорних, мов ніч, очей.

— Є такі чари. — Вона говорила тихо, майже шепотіла. — Але вони важкі й темні, пані. Багато хто скаже, що краще й чистіше було б прийняти смерть. Я навчилася цього способу в Асшаї, дорого заплативши за науку. Мій вчитель був кровознатник із Тіньових Земель.

По Даніному тілу пробігла крижана хвиля.

— То ти й справді маегі…

— Справді? — посміхнулася Міррі Маз Дуур. — Але ж вашого наїзника, срібна царице, зараз може врятувати тільки маегі.

— Хіба немає іншого способу?

— Іншого — немає.

Хал Дрого смикнувся та вхопив ротом повітря.

— То роби свою справу, — наважилася Дані. Вона не мала боятися; кров дракона не боїться. — Рятуй його.

— За це доведеться заплатити, — попередила жриця.

— Ти матимеш золото, коней… усе, що забажаєш.

— Йдеться не про золото чи коней. Це кровочари, пані. За життя можна платити тільки смертю.

— Смертю? — Дані злякано охопила себе руками, розгойдуючись уперед-назад на п’ятах. — Моєю?

Вона сказала собі, що помре за нього, якщо муситиме. Вона — кров дракона, і не повинна боятися. Її брат Раегар помер заради жінки, яку кохав.

— Ні, — заспокоїла її Міррі Маз Дуур. — Не вашою, халісі.

Дані здригнулася з полегшенням.

— Роби, що знаєш.

Маегі поважно кивнула.

— Як ви накажете, так і буде. Покличте ваших людей.

Хал Дрого слабко викручувався, коли Рахаро та Кваро опускали його до купелі.

— Ні, — бурмотів він, — ні. Треба їхати.

У воді вся сила, здавалося, полишила його. Наче витікла крізь якісь щілини.

— Приведіть його коня, — наказала Міррі Маз Дуур. Наказ було виконано. Джохого завів великого гнідого огиря просто у намет. Коли кінь відчув пахощі смерті, то заіржав і став дибки, закочуючи очі. Аби вгамувати його, знадобилося троє людей.

— Що ти робитимеш? — запитала Дані.

— Нам потрібна кров, — відповіла Міррі. — Так це робиться.

Джохого сахнувся, поклавши руку на араха. То був юнак шістнадцяти років, тонкий та гнучкий, мов батіг, безстрашний, смішливий, з легкою тінню перших вусів на верхній губі. Раптом він впав на коліна перед своєю повелителькою.

— Халісі, — заблагав він, — цього не можна робити. Дай-но я вб’ю цю маегі.

— Вб’єш її — вб’єш свого хала, — відповіла Дані.

— Це кровочари, — мовив він. — Це заборонено.

— Я — халісі. Я кажу, що не заборонено. У Ваес Дотраку хал Дрого вбив огиря, і я з’їла його серце, аби дати нашому синові силу та мужність. Це те саме. Одне й те саме.

Огир хвицявся та ставав дибки, поки Рахаро, Кваро та Агго тягли його до купелі. Там, наче мертвий, плавав хал, забруднюючи купільну воду кров’ю та гноєм зі своєї жахливої рани. Міррі Маз Дуур співучо проказала якісь слова невідомою Дані мовою. В її руці невідомо звідки, непомітно для Дані з’явився ніж — на вид дуже старий, вкритий стародавніми написами, викуваний з червонястого томбаку в подобі листка. Маегі чиркнула ним по горлянці коня, трохи нижче його шляхетної голови. Огир заїржав і здригнувся; з нього червоним водоспадом линула кров. Кінь би впав, та чоловіки з хасу міцно тримали його на ногах.