— Сьогодні ти з’явишся при моєму дворі, — мовив Джофрі. — Помийся та вдягнися, як личить моїй нареченій.

За його плечем стояв Сандор Клеган, вдягнений у просту брунатну камізелю та зелену делію. У вранішньому світлі його спечене обличчя наводило жах. Позаду виднілися двоє лицарів Королегвардії у довгих білих єдвабових корзнах.

Санса натягла ковдру до підборіддя, прикриваючи себе.

— Ні, — заскиглила вона, — благаю… дайте мені спокій.

— Якщо ти не піднімешся і не вдягнешся сама, тебе вдягне Хорт, — мовив Джофрі.

— Благаю, мій принце…

— Тепер я король. Пес, вийми її з ліжка.

Сандор Клеган вхопив її за стан та підняв з перини, незважаючи на слабенький опір. Ковдра впала на підлогу. Санса лишилася прикрита лише тонкою нічною сорочкою.

— Роби, що наказали, дитино, — мовив Клеган. — Вдягнися.

Він обережно, майже ніжно підштовхнув її до шафи з одягом.

Санса сахнулася від усіх прибулих.

— Я зробила все, що наказала королева. Я написала листи, написала все, що вона наказала. Ви обіцяли змилуватися. Прошу, благаю, відпустіть мене додому. Я не вчиню зради, я коритимуся, присягаюся, в мені немає зрадницької крові, немає… Я хочу додому!

Згадавши шляхетні звичаї, вона схилила голову і додала кволим голосом:

— З вашої ласки, мій пане.

— Моєї ласки ти не матимеш, — відрізав Джофрі. — Матінка звеліли, щоб я таки з тобою одружився. Тому ти лишишся тут і коритимешся наказам.

— Я не хочу за вас заміж, — заскиглила Санса. — Ви зітнули голову моєму батькові!

— Він був зрадником. Я не обіцяв, що подарую йому життя, я лише обіцяв змилуватися. І змилувався. Якби він не був твоїм батьком, я б наказав розірвати його конями або здерти шкіру. Натомість я подарував йому швидку смерть.

Санса витріщилася на нього, наче вперше побачила. Він мав на собі підбитого кармазинового жупана, помережаного левами, та парчову коротку накидку з високим коміром, що облямовував обличчя. Санса здивувалася, як колись могла вважати його гарним. Губи він мав м’які, криві й червоні, як черв’яки, що вилазять після дощу, а очі — марнославні та жорстокі.

— Я ненавиджу вас, — прошепотіла вона.

Обличчя короля Джофрі скам'яніло.

— Матінка кажуть, що королю не личить бити свою дружину. Пане Мерине, прошу вас.

Вона й незчулася, як лицар допався до неї, відкинув руку, якою вона спробувала затулити обличчя, і завдав удару по вусі тилом стисненого кулака у рукавичці. Санса не пам’ятала навіть, як впала, і отямилася тільки на коліні серед очерету. У голові гули дзвони. Пан Мерин Трант височів над нею з яскравими плямами крові на кісточках кулаку, вкритого білою шовковою рукавичкою.

— Тепер слухатимешся, чи наказати покарати тебе ще?

Сансине вухо заніміло. Вона торкнулася його і побачила на кінчиках пальців червону вологу.

— Я… що… як накажете, пане.

— Ваша милість, — виправив Джофрі. — Я перевірю, щоб ти з’явилася при дворі.

Він обернувся і пішов геть.

Пан Мерин та пан Арис вийшли слідом, але Сандор Клеган затримався, щоб рвучко поставити її на ноги.

— Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче.

— А що… що він хоче? Прошу, скажіть мені.

— Він хоче, щоб ти всміхалася і гарно пахкотіла, як його чарівна наречена, — проскрипів Хорт. — Хоче, щоб ти щебетала гарненьких слів, яких тебе вчила септа. Хоче, щоб ти його кохала… і боялася.

Коли він пішов, Санса опустилася на очерет і витріщалася на стіну, доки до опочивальні не ввійшли боязко дві покоївки.

— Будь ласка, гарячої води для купелі, — мовила вона, — парфумів, а ще пудри, аби сховати цього синця.

Правий бік обличчя розпух і почав скніти, але вона знала, що Джофрі не захоче бачити в її красі жодних вад.

Гаряча вода нагадала про Зимосіч, а згадка про дім додала їй сили. Вона не милася з дня страти батька, і зараз здригнулася, побачивши, як забруднилася вода. Покоївки зняли засохлу кров з обличчя, відтерли грязюку з тіла, вимили волосся і вичісували його доти, доки воно не зібралося знову густими брунатно-рудими кучерями. Санса не розмовляла з ними, тільки наказувала — то були не її служниці, а ланістерівські, не варті жодної довіри. Коли настав час вдягатися, вона обрала зелену шовкову сукню, в якій була на турнірі. Пригадала, який гречний Джоф був до неї того вечора на учті. Може, він теж згадає той вечір і поводитиметься з нею ласкавіше.

Чекаючи, вона випила склянку вершків та відкусила трохи солодкого печива, аби заспокоїти шлунок. Пан Мерин повернувся опівдні. Він вдяг свого білого обладунка: полив’яну луску, викладену золотом, високого шолома з золотим сонцем на маківці, ринграфа, поножі, латні рукавиці та черевики з блискучої панцерної криці, важке вовняне корзно з пряжкою у подобі золотого лева. Заборола на шоломі не було, тому Санса добре бачила насуплене обличчя лицаря з мішками під очима, великим скривленим ротом, іржаво-рудим, побитим сивиною волоссям.