Капранови Брати
Шрифт:
З мішка на мене дивилися чиїсь очі.
Двоє великих червоних очей зблиснули у промені світла. Я випустив ліхтарика. Ноги мої підкосилися, в голові запамо-рочилося. Я сів просто на підлогу і, здається, дико заверещав, бо Павло вискочив з криниці, як мавпа.
– Ти чого?
– кинувся він до мене.
Але я не міг вичавити з себе бодай звуку і тільки перелякано тріщився на полицю, туди, звідки на мене глянули ці очі.
– Що з тобою?
– Павло торсав мене за плече, та я не здатен був говорити. Тоді Павло підхопив з підлоги ліхтарика і обернувся до полиці. За мить я побачив, як постать його зім’якла, а промінь ліхтарика затремтів. Павло притулився плечем до стіни і сказав тихим голосом:
– Т-там лю-удина.
Я знову не відповів. І в цю секунду під стелею спалахнула лампочка, її жовте світло, різонувши очі, затопило кухню.
На порозі стояв дід Москаль. В руці він тримав сокиру.
На деякий час все завмерло. Я сидів на підлозі в кутку. Павло притулився до стіни, а дід зупинився у дверях, уважно вивчаючи нас поглядом. Його очі блищали з-під звичного синього кашкета і перестрибували з мене на Павла. Він трохи похи-тувався, і пальці, що стискали сокиру, тремтіли, наче перебираючи невидимі струни. Мовчанка тривала довго, і раптом старий дрібно захихотів, відлуння заповнило кухню, немов горошини застукали. Від цього сміху нас аж пересмикнуло. Дід сміявся, наче радіючи чомусь, а потім урвав сміх так само раптово, як і почав. Потім він підняв сокиру, і тінь від неї впала йому на обличчя.
– Залізли?
– спитав дід і, не діставши відповіді, констатував.
– Залізли. А я знав, що залізете. Я знав, що хто-небудь залізе. Я все знав.
Він продовжував вивчати нас своїми блискучими очима. Я не витримав, перевів погляд з нього на полицю, і від того, що там побачив, мало не знепритомнів знову. На полиці у целофановому мішку лежала людина. Мрець. Запакований у целофан. Закривавлений. А за ним, ближче до стіни, визирав ще один мішок, і в мішку було видно ногу.
Дід знову дрібно захихотів:
– Грошей захотілося?
Ми з Павлом не могли ворухнутися. Мій погляд прикипів до жахливого мерця на полиці.
– Грошей захотілося?
– перепитав дід.
– Грошей. Будуть вам гроші. Будуть вам гроші. Буде золото. Хочете золота?
Я не хотів золота. Я хотів отямитись і бігти звідсіля щосили. Але на порозі з сокирою стояв сусіда, старий Москаль.
– Буде вам золото. Хазяїн дасть за вас золота. Ви йому потрібні. А золота у нього скільки хочете. І все буде ваше.
Я не міг зрозуміти, що це він каже, але мені зробилося зовсім лячно. Павло, здавалося, прилип до стіни. Неначе зачарований дідовим сміхом, він не ворушився.
А той все продовжував хихотіти, повільно наближаючись до нас. Жовта шкіра в електричному світлі здавалася неживою, а губи розтулялися самі собою, без жодного зв’язку з іншими м’язами, без будь-якої міміки, без будь-якого виразу.
– Я вам допоможу знайти гроші. Я вас давно чекаю… А чого ви не спустилися у криницю? Ви би полізли до криниці і самі знайшли Хазяїна. Він любить таких, як ви.
Дід потрошку наближався до нас, дрібно перебираючи ногами і не припиняючи свого божевільного сміху. Сокира грала у світлі лампочки. А старий потрошку наближався, і зброя піднімалася все вище над головою.
– А коли я вас заріжу…
Мені здалося, що серце зупинилося. Моє тіло набрякло свинцевою вагою, дихання завмерло, і навіть думки кудись поділися. Лишився тільки погляд, і він прикипів до блискучого залізного вістря.
Дід на мить припинив бурмотіти і набрав у груди повітря, наче зважуючись. І в цю мить Павло відірвався від стіни та зробив крок вперед. У руці він тримав свою велику торбу. Дід вигукнув щось незрозуміле і кинувсь на Павла, а той щосили вдарив його торбою просто по голові.
Я ніколи не уявляв собі, що від удару звичайнісінькою торбою може бути такий ефект. Сокира вилетіла з дідових рук та глухо гупнула об підлогу. Сам дід похитнувся і схопився за голову. Наступної миті Павло вже тримав дідову зброю в руках і зайняв бойову позицію біля порога.
Дід опустив руки. Очі його бігали сюди-туди, а рот вищерився у невимовній люті. Деякий час все лишалося на своїх місцях, тобто я сидів на підлозі, біля входу стояв Павло, а старий Москаль між нами мовчки поводив очима. А потім дід раптом зірвався з місця, пробіг повз мене і легко, неначе молодий, скочив через край. Руки спритно вхопилися за скоби, і тільки голова його на мить затрималась на верху, свердлячи нас поглядом, але потім зникла і вона. Дідове вовтузіння ще долинало з-під землі, з країв криниці осипалася земля.
Щойно це сталося, я підхопився з підлоги, і ми з Павлом, не змовляючись, дременули геть від клятої криниці, перечіплюючись на порозі, а далі городом, через паркан і до сараю. Моє серце знову почало свій хід і калатало в голові, наче дзвін. Павлові очі, здавалося, вилізли з орбіт. Ми зупинилися тільки в сараї і хвилин десять просто відсапувались, притулившись до стіни. Потім я набрав у груди повітря про запас і спитав, вказуючи на Павлову торбу:
– Що там у тебе?
– Га?
– не зрозумів спочатку він, а потім ви-дихнув.
– Тачечка.