Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього - вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці.
– Ідеш, - загинав дід без упину.
– Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.

–  А звідки ти узнав, що воно до Турції?

–  А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов - усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.

–  Стамбул?

–  Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.

–  Ну а ти як же?

–  На пальцях.

Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:

–  Чотко, га?
– Іди ти, - сказав я.

Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.

–  Де ж він товар бере?

–  Яка тобі різниця?

–  Що значить, яка? Він же за кордон не їзде? Не їзде.

–  Ну, може, привіз хтось.

–  Хто? Ти бачив у нього когось?

–  Ну і що, може, вони вночі.

–  А чого він так дешево все продає?

–  Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.

–  Ні, а справді класно було б - заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк - і вдома, а потім знову нирк - і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш - і вези. Класно.

Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.

–  А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.

–  Що б ти казав, якби не це, - відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.

–  Ні, ти що, турки ж спраді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.

Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняка, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.

Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.

Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці “з якоюсь курвою”. Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.

–  Похмелитися треба, - сказав я йому.

Але він відповів, що вже пробував, ще гірше стало, весь обригався. Павло у нас пити не вміє. Що робити? Я вийшов на ганок, подивився, як там обрій, нічого втішного не побачив, оглянув подвір’я - може, щось таке на думку спаде. І тут під вишнею на шезлонгу помітив книжку, що читав колись та загубив на найцікавішому. Щоправда, вона добряче підмокла, але я перегорнув вологі сторінки і взявся читати з сухого, здогадуючись про себе, що ж там було раніше, де намокло. Дуже захоплює. Я сів просто на ганку і, не зважаючи на цупкий вітерець, просидів майже півдня. Така добра була книжка. У кінці там вони знайшли скарб у великій печері, а ще там був якийсь турецький паша, а тут, як на гріх, винесло надвір сусіду, старого Москаля, вже трошки напідпитку. Тобто все якось так підібралося, що, дочитавши до останньої сторінки, я підвівся і пішов до Павла.

–  Слухай, - спитав я його.
– Давно дід на базарі став торгу-вати?

–  Та вже днів три-чотирі. А може, п’ять.

–  А шість?

–  Може, й шість, - погодився Павло.
– Слухай, може, кави випити, щоби в голові так не крутило, га? Бо якось крутить, і в роті паскудно.

–  А де він отеє все бере, га?

–  Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.

В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні - великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі - хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки. Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.

–  Слухай, Падло, - гукнув я до кухні.
– А може, поди-вимось, що у нього там?

–  Де?
– озвався Павло.

–  Ну в колодязі.

На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.

–  На, - тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав.
– Давай подивимось.

Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.

–  Ні, справді, - я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, то-му слова виходили якісь квадратні.
– Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі - значить знав.