Я все оце розповідав, а сам у вікно виглядав - чи скоро стемніє, щоб скінчити справу, бо хлопці мої насправді не були приємною компанією. Навіть розмови про бабів їх не пробили. Коли нарешті місто занурилось у сутінки, я з полегкістю зітхнув та просурмив похід. Тільки б “батечко” мій не забарився. І він не забарився. Щойно ми вийшли до центральної площі, як ззаду почулося знайоме “чов-чов”, а потім знову - “чов”.

Чесно скажу, зрадливі мурашки одразу забігали моєю спиною, але я вольовим зусиллям зупинив їх. Все-таки з охороною воно легше. Я вирішив вивести Маріччиного родича трохи далі, у глухий провулок, і там уже віддати на поталу Сявиним хлопам.

–  За мною, - прошепотів я, так щоби почула тільки “охоро-на”, та прискорив ходу.

Човгання не відставало. Ну то й краще.

В нашому місті тепер всюди темно, тому далеко йти не довелося. Я зупинився у першому-ліпшому провулку, тільки-но переконався, що поблизу немає людей. “Чов-чов”, - долинуло ззаду. На моє плече лягла важка рука. Мене знову кинуло в холод. І тут я скомандував хлопцям “фас”. Ну, тобто фігурально кажучи. Насправді я щось таке промимрив, і вони самі зрозуміли, що робити. За мить я обернувся і з задоволенням побачив свого варнака в дужих руках охоронців.

Я посміхнувся сатанинською посмішкою і здвигнув плечем, намагаючись струсити неприємний холодний доторк.

Ні, мугир він, звичайно мугир, але в руках Сявиних амбалів загубився б і Шварценеґґер. Він дивився на мене, здавалося, нічого не розуміючи.

–  Це він, - сказав я урочисто.
– Дайте йому добрячої тирси, щоб повернувся у свій колгосп, чи річку, чи куди там хоче і назавжди забувся дорогу до мене.

Хлопці потягли його вбік, попід стіну, і він слухняно пішов - а куди діватися. Навіть слова не сказав - а спробував би сказати! Отак-от зі мною зв’язуватися. Доньчин батечко! Я теж не сирота. За мене є кому заступитися.

Я не став чекати кінця екзекуції, а почалапав потрошку додому, тільки ззаду долинало сопіння та глухі зойки, але й вони зникли, щойно я завернув за ріг.

Вдома я упився, як свиня. Пив довго та нудно, сам, і ніяк не міг сп’яніти й позбутися холодного доторку на плечі та клятих мурашок, що знову почали бігати спиною, певно, від його погляду услід.

“Дз-з-з-з-з-! Дз-з-з-з-з-з!”

Господи, хто це в таку рань? Із невимовним зусиллям я розліпив очі та спробував знайти телефона. З четвертої спроби це нарешті вдалося. “Дз-з-з-з-з!” - Альо!

–  Здоров, зятьок, спиш?

–  Колько, ти?

–  Я-я. Ну, як вчора погуляли?

Я довго намагався зсунути очі з мертвої точки, куди вони увіп’ялися, зрештою таки зсунув і побачив, що обидві стрілки стінного годинника дивляться на схід. Чверть на четверту. Ранку?

–  Як погуляли, питаю? Я тобі з обіду телефоную, а ти трубку не береш. Досі спиш?

Вечора? Тобто дня? Не може бути. Коли ж я вчора скінчив пити? Годині в п’ятій. А може, в шостій. Ранку. А зараз третя. Мінус шість… Чортзна-що.

–  Сірий! Ти що там, знову заснув?

–  Ні.

–  Все нормально?

–  Так.

Три мінус шість виходе дев’ять. Це я спав дев’ять годин? Нормально.
– Із своїм варнаком зустрічався?

–  Зустрічався.

Так, я з ним учора зустрічався. Здається.

–  Все пройшло добре?

–  Добре.

Все пройшло добре. А де хлопці?

–  Ти хлопців відпустив?

Відпустив. Хріна їх відпускать. Скінчили - самі пішли, напевно. Могли б потелефонувати. Але навіщо?

Колька на тому кінці дроту не вгавав:

–  Слухай, я тут коника-горбоконика прочитав.

–  Що-що?

–  Коника-горбоконика. Тільки не цього, у віршах, а справ-жнього. Ти вчора сказав, червоний, мов опир, то я у своєї Лідки спитав, а вона мені дала почитати… Їй-бо, я б його зразу послав, якби мав сили. А так тільки притиснув плечем трубку до плеча та спробував вгамувати карусель, що починала крутитися в бідолашній голові.

–  Так знаєш, у чому там справа? У цього хлопця батько був опир, і він йому помагав з могили. Той ходив скаржитись, а цей помагав. І коника він прислав, розумієш? Опирі, вони в могилах живуть, розумієш, у чім прикол? І кров п’ють. Тому червоні… - Іди ти на фіг, - вичавив я з себе та кинув, а точніше упустив трубку.

За трубкою я впав і сам, обличчям у подушку. Колька щось шурхотів там електричним голосом, але я не чув.

Прочумати вдалося тільки в шостій годині.

Телефон огидно пищав, і коли я кинув трубку на важелі, він квакнув, здається, із задоволенням.

На хріна я вчора так напився, га?

Ні, зрозуміло на хріна. Ви самі спробуйте - три дні розборок, погоні, охорона. Треба ж було якось розслабитись. А що розслабляє краще за все? Самі знаєте. Хоча зранку воно не дуже. Принаймні зараз я почувався так, неначе й сам із могили виліз. Похмелитися треба було негайно. І, тримаючи голову двома руками, щоби не загубити, я почалапав на кухню в пошуках ліків. У кухні смерділо застояним повітрям, і пляшки на столі виявились сухими, немов ручай у пустелі. Цього ще бракувало. Я відкрив холодильника і завмер біля дверцят, марно видив-ляючись щось споживне у його холодних нутрощах. Чорт забирай, виходить, я вчора все випив. Може, десь у загашнику? Я довго та ретельно нишпорив по кутках, чудово розуміючи, що ніяких загашників у мене нема, як у людини неодруженої та з власною хатою. Ого-го. Я влаштував формальний обшук навіть у кімнатах, проте тільки переконався, що там запилюжено та сухо, у тому самому розумінні сухо, в якому мені було так необхідно і без чого голову було не втримати навіть двома руками. Я зайшов до ванної, з огидою подивився на себе у люстрі та ввімкнув холодну воду. А поки набереться, будем пити аспірин. Що поробиш - Колька казав, що у невідкладних випадках допомагає.