–  Та сядь ти, не маяч.

–  Ні, ти скажи, попереджав я тебе нащот любвей, було?

Я заплющив очі, щоби не бачити цього махання.

–  Попереджав, щоб ти її кинув, щоб з собою не брав, попереджав чи ні?

–  Та вона ж сирота… була, - я не підіймав обличчя, але відчув, як тисячі Кольок забігали у скляних стінах сюди-туди.

–  Сирота, кажеш? А батько тоді звідки взявся?

–  Та не маяч ти, холєра ясна!
– я теж почав кричати, щоб не виходило, що він наче за старшого.

Це подіяло. Колька сів на підлогу, але при цьому не втратив свого прокурорського вигляду.

Я наморщив чоло, намагаючись зліпити до купи вчорашню інформацію:

–  Ти розумієш, він у неї на тракторі втопився. Вони були у бригаді, що тирила техніку в сусідніх колгоспів на запчастини. Варнаки. Ну і навесні крига проломилася… - І що?
– І він… втопився.

–  Ти що, дурний?

–  Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…

Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.

–  Ти розумієш, що верзеш?
– і знову забігав у дзеркалах сюди-туди.
– Як це його за місяць витягли? З річки?

Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?

–  Я не знаю, - сказав я втомлено.
– Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.

–  Як хто-о?
– зупинився Колька.

–  Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.

Деякий час ми мовчали, а Колька посилено чухав потилицю, це у нього такий спосіб зосередження.

–  А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…

Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.

–  Ну хоч женитись не обіцяв?

–  Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.

–  Ти що, обіцяв женитись?
– Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.

–  Може, - чесно признався я.
– Ти розумієш, я був у такому стані…

–  А чого ж тоді додому її не повернув, баран?

–  Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.

–  Ну ти ідіот!
– підбив підсумок Колька.

Я навіть не образився, тільки промимрив:

–  Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…

–  А батько звідки взявся?

Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?

Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!

Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.

Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.

–  Гаразд, - сказав він.
– Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.

У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.

Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.

–  Це ж дорого, - сказав я.

–  Дорого?
– обурився Колька.
– А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.

Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!

Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.