–  Стій!
– загорлав я так, щоби в суцільному лементі дівчина мене почула.
– Тримайся за мене!

Я зразу оцінив, що ескалаторів нам не дістатись, і тому змінив напрямок.

–  А, туди тебе звідти!
– включив усі свої фізичні й мовні сили. Головне зараз було - вирватись з юрми.
– Тримайся!
– гукав я через плече Оксані, пробиваючись проти течії і приймаючи на себе стусани та матюки. Не знаю, чи довго це було, мені тоді здалося, що годину, але врешті юрба виплюнула нас до металевої огорожі. Я озирнувся.

Дим наздоганяв, він був швидший за ескалатори, іншого виходу не було, і я наважився.

–  Давай сюди!
– тягнучи дівчину за руку, я пірнув під огорожу. Почувся тріск - здається, Оксана порвала сукню, але дивитися часу не було. Ми стояли понад колією, що йшла далі в тунель, геть від диму.

–  Стрибнеш?
– спитав я дівчину, глянувши в очі. На обличчі її не було написано нічого, крім безпорадності.

–  А!
– і я, вхопивши супутницю під пахви, обережно опустив з платформи у яму на блискучі рейки.

–  Зачекай!
– і сам стрибнув слідом. Бетон жорстко прийняв мене - відвик я останнім часом від таких справ.

–  За мною.

Ми пірнули в чорну пащу тунеля.

Це, мабуть, і справді була єдина змога, бо тільки звідси, з печери, ми почули, який насправді жах коїться на станції. Галас там уже злився в одну довгу ноту, так що розрізнити окремі голоси було неможливо. Люди рятувалися, давлячи всіх навкруги.

–  Швидше!

У нас була перевага, ми не залежали від ескалаторів, а тільки від прудкості власних ніг.

Перші кроки ми пробігли бетонною заглибиною, яка невідомо нащо перерізувала шпали посередині, але скоро лафа скін-чилася, і Оксана стала помітно відставати, чіпляючись високими підборами за все підряд. Я схопив дівчину за руку і потягнув за собою.

–  Швидше! Швидше!

Вона тільки мовчки сопіла, намагаючись втриматися за мною. Навкруги було поночі, тільки ліхтарі на брудних залізних конструкціях вихоплювали з пітьми сірі кола. Я стрибав через шпали і думав, що тунельний протяг віє нам назустріч, а це означає, що дим… На розі стіни раптом дрібно затремтіли, і тут я зрозумів, що це означає насправді.

Попереду блимнули яскраві вогники. Я озирнувся. Шлях ліворуч нам перетинала величезна, вся в кабелях стіна, а праворуч тяглася на невисоких залізних гачках шина. Мені колись казали, скільки там вольтів, та згадувать не було часу. І я вирішив не ризикувати. Попереду ревонуло, очі нам засліпили два яскраві прожектори.

–  Лягай!
– я сіпнув свою супутницю за рукав донизу і сам впав поруч, притискуючи її до землі. Бо’зна, що там в цих поїздів під пузом. Наступної миті у тунелі зробився невеличкий землетрус із цунамі та кінцем світу. Поїзд налетів на нас, верещачи та галасуючи, і ми з Оксаною вмить перетворилися на рейки, шпали та таке інше - це по нас грюкотіла багатотонна машина, стукали несамовиті колеса: так-так, так-так. Я під поїздами колись лежав, але й мені стало моторошно тут, у підземеллі, а дівчина… Я тільки бачив білу сукню поруч, таку ніжну й недоторкану серед суцільного бруду, і відчував під рукою дівочу спину - чи диха ж вона там?

Залізний вихор пролетів над нами, лишивши оте своє “так-так, так-так”, здається, в самих печінках. Я підвів голову й машинально витер щоку. Дівчина поруч не рухалась.

–  Оксано!
– покликав я і сам не почув власного голосу.
– Оксаночко!

Дівчина обережно розплющила очі.

–  Оксаночко, треба далі, розумієш?

Боже, та що вона зараз може розуміти?!

Але дівчина кивнула і стала обережно підво-дитись.

–  Давай-давай, - підганяв я, і вона не стала навіть обтрушувати сукню.

Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння - і там, і там. Пацюки.

Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро - де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.

–  Андрію!

–  Що?

–  Туфлі!

Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:

–  Та зніми ти їх геть!
– і ледве стримався, щоб не ви-лаятись.

Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.

–  Давай сюди!
– я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі.
– Та-а-ак!

Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.

–  Ну їх до дідька, га? І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.

–  Такі не жалко, - сказав я.
– Оп-ля, і все… І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти. “Га-га-га-га-гах”.