Я весь напружився у передчутті укола. А її рука стиснула мою сідницю, потім ще раз і раптом пірнула між ноги, вперед, владним рухом господаря ситуації. Від несподіванки я зойкнув і обернувся. Оленка стояла переді мною із повним шприцом у руках. Очі її горіли. Халат був розстібнутим і відкривав для огляду все розкішне тіло - від набряклих персів до голеного гладенького пагорба внизу живота. Її рука продовжувала свої мандри, а очі з кожною секундою розпалювались все більше. Раптом вона штовхнула мене в груди, так що я впав на кушетку, а сама стрибнула зверху, не випускаючи з рук шприца. Звичайно, я не чекав на такий поворот, але вона повністю володіла ситуацією. За мить стегна її зарухались у складному ритмі, і я приєднався до нього, не дивлячись на те, що насправді трошки очманів. Повні груди ходили ходором наді мною, а повний шприц описував кола просто перед очима. На кінці голки набрякла крапелька. Я намагався не збиватися з ритму, хоч це і було досить складно - штани сплутували литки, стегна давило краєм кушетки, а голова впиралася у стіну. Слава Богу, дійство не повинно було затягнутися - Оленка підвела очі, дихання її стало уривчастим, вона почала хитатися вперед-назад, стогнучи, і тут одним рухом всадила мені шприца у плече на всю довжину голки.

–  А-а!
– закричав я на все горло і заборсався, але вона міцно тримала мене колінами. М’язи її судомно стискувались, і вона поштовхами вводила вітаміни в моє бідолашне тіло.

Через секунду шприц випорожнився, та й вона зім’якла. Я перехопив її руку і висмикнув голку. Плече боліло неймовірно. Оленка підвела обличчя, посміхаючись ніжно, як жінки завжди посміхаються після цього. Я спробував розтягти губи у відповідь, але це не дуже вдалося. Дівчина злізла з мене, запахнула халатик і кинула порожній шприц у смітник.

–  Дурнику, - сказала вона.
– Вітамін Б шість колють в руку, а не в сідницю.

Я лежав із спущеними штанами, розчавлений та випотрошений. Ліва рука не ворушилася через укол, а решта кінцівок - через силу силенну вражень, що цей укол супроводжували. Очі вилізли на лоба, от справді не брешу. Напевно, це було смішне видовисько, бо Оленка обернулася на мене і засміялася дзвінко та радісно. Тут і я нарешті впорався з губами, теж посміхнувся та почав приводити до ладу свій одяг.

–  Ну ти даєш.

–  А чого ти кричав? Боїшся уколів?
– вона дивилася на мене, немовби нічого не сталося. Тільки у глибині очей ховалися смішинки.

Треба було терміново рятувати свою чоловічу гідність. Я підійшов до неї, одним рухом розчахнув халат і припав губами до грудей. Вона обхопила мою голову та відвела в бік.

–  А раптом хто зайде?

–  Смієшся?

–  Ти на обід запізнишся.

–  Ми сьогодні ще побачимось?

–  Якщо схочеш.

В їдальні, ковтаючи пісний борщ, я прислухався до болю у плечі. Це ж треба, так засадити! Але, здається, останнє слово все-таки лишилося за мною. Щоправда, це було не більше, як бравада, проте пообідаю, відпочину - може, й справді зберуся.

–  Ти чого сумний?
– причепився Футболіст, полишивши на мить боротьбу з котлетою.
– Не сподобалась процедура?

–  Та, - почухав я руку.
– Застромила по саме нікуди.

–  А ти б їй теж застромив. Були б квити.

Я відчув, що починаю червоніти і схилився нижче до тарілки.

–  Та що ти переживаєш, діло парубоцьке!

От падлюка, щось таки пронюхав. А врешті, яка різниця? Ну й пронюхав, ну й мать його так. Що я, звітуватися перед ним буду? Я підвів обличчя, готовий до рішучого відпору, але Футболіст уже повернувся до котлети, здається, втративши цікавість. Я з огидою подивився на нього, і тут у мене чомусь раптово пропав апетит. Здається, самий запах їжі викликав нудоту. Я відсунув тарілку якнайдалі і відчув, що руки погано слухаються мене. В голові раптом затьмарилося, по спині заструмився холодний піт. Я зрозумів, що кудись відпливаю і вже ледь не зомлів, коли відчув на плечі міцну хватку.

–  Льоха, ти шо?

Наді мною схилився Футболіст з недожованою котлетою в роті.

–  Ти шо, Льоха? Може, сестру покликать?

–  Не треба, - вичавив я з себе.
– До палати… ляжу…

Він довів мене до ліжка, і я, не роззуваючись, впав зверху на ковдру.

–  Що таке?
– спитали над головою голосом дядька Гаврила.

–  Та борщ цей, - відізвався з кутка голос МизКумом.
– Я сам від нього третій день на очку сидю.

–  А мені нічого, - не згодився Футболіст.

Потім звуки зникли.

Скільки я так пролежав, не знаю, але коли нарешті оклигав, у палаті нікого не було. Я роззирнувся навкруги, потім помацав руки, ноги, струсонув головою та прислухався до реакції організму - начебто попустило. Ну-ну. Треба ж було так вле-тіти - може, й справді отруївся?

Я сів на ліжку, замислився, але нічого розумного не вигадав. Скоріш за все екзотичні процедури зранку вкупі з пісним борщем на обід так вплинули на поки що “негодний до строєвої служби” організм. Тому треба було негайно відпочити як слід і набратися енергії. У тиху годину вся місцева каліч повилазила на сонечко гріти пуза, і я вирішив, що сили вистачить на те, щоб приєднатися до них.

Надворі й справді світило сонечко, тому всі лави, що мальовничо були розкидані у хащах бур’янів, окупували хворі. Тут грілася не тільки травматологія, а й хірургія з апендицитними пов’язками нижче пупа, і терапія зі згаслими очима хроніків, і неврологія з ледь живими інсультниками та радикулітниками. Я довго ходив битими-перебитими доріжками, поки знайшов вільну лавку в кутку. Тут, щоправда, заліг тіньок від мереживних гілок акації, але зараз пекти голову не дуже й хотілося. Я всівся, запалив та почав вивчати недовивчені подробиці візерунка на піжамній курточці.