Дівчина полишила свою схованку й, анітрохи не нітячись, підійшла до мене.

–  Клац!
– промовив замок на дверях, зачиняючись під її пальцями.

Я відчув, що піжама стає мені малою.

Протягом наступної години нудьгувати нам не довелося. Звичайно, у свої вісімнадцять я не міг похвалитися розмаїттям сексуального життя, тобто навпаки - похвалитися міг, але самі розумієте, наскільки це було би правдою. Епізоди, що надихали мене раніш, ні в яке порівняння не могли іти з Оленкою - просто як “Жигулівське” пиво і “Оболонь”. Увечері, крутячись у ліжку та не можучи заснути на панцирному трясовинні, я, звичайно, міркував над тим, що сталося, і дійшов висновку, що старанність багато важить у житті. Старанність та ретельність. Дарма я раніш злигався з двієчницями, а хорошисток недооцінював. Насправді он воно як - якщо людина не може вивчити історію або географію, то де їй до більш складних наук, а якщо вже може, тоді… Тоді треба буде принаймні ще раз перевірити свої висновки.

Вранці, о шостій, коли мене розбудили, щоб запхати під пахву термометр, крізь залишки сну я ще раз все згадав і, чесно кажучи, сильно збудився, тому відмітка тридцять сім і дві, до якої доліз срібний стовпчик, не здалася надмірною. Нічна сестричка похитала головою та зробила запис. Футболіст захихотів:

–  Як відомо, під час статевого акту температура тіла підвищується на один градус.

Він, падлюка, певно-таки щось пронюхав. Жьора відізвався із властивим йому цинізмом:

–  У кого менструації і у кого полюції, вперед на демонстрації під прапор революції.

–  Лайдаки, - незадоволено пробурчав з-під ковдри дядько Гаврило.
– Поспати дайте.

–  На сніданок буде каша, - філософським шепотом зауважив МизКумом.
– А з каші не стоїть.

Футболіст заперечив:

–  У кого як. У Космонавта оно одіяло, як палатка на альпенштоку, а кашу їсть ту саму.

Космонавт знічено перевернувся на бік. Всі зареготали.

–  Господи, - не витримав дядько Гаврило і сів на ліжку.
– Коні скажені, іржете зранку, не спиться вам…

–  Точно, - закивав головою Футболіст.
– Коні. Зараз поїмо вівса і до ветеринара.

–  Доброго ранку!

В палаті наче зійшло ще одно сонечко. На порозі стояла Оленка, як завжди чепурна, у біленькому халатику, що напинався при кожному русі, у крохмальній шапочці, з чорним хвостиком, свіжа, як ковток ранішнього повітря.

Я впіймав себе на тому, що губи самі розтяглися у посмішці, а дівчина пройшла до вікна та скептично оглянула палату. На мені її погляд не затримався ані на мить.

–  Задуха у вас, - резюмувала сестричка.
– Вікно треба відчи-нити, не проти?

Не чекаючи на відповідь, вона потяглася до високої кватирки, піднялася навшпиньки, чіпляючи ручку своїми ніжними пальчиками.

Слова позастрявали у наших горлянках. Я знав, що напинає крохмальну тканину і лоскоче погляд у недбалому запаху халата, я знав, якими бездоганно вправними можуть бути ці пальці і який вогонь запалюється у кожній клітинці шкіри від їх доторку. Шість пар чоловічих очей втелющилися в одну точку, а Оленка відчинила кватирку і обернулася до нас, начебто нічого не помічаючи. Космонавт так і завмер зкуцьорбившись на боці - каша на нього не діяла. Дівчина пройшла через мовчазний ряд ліжок, а на порозі побажала:

–  Не запізнюйтесь на процедури.

Почався ще один койко-день.

Під час обходу мені призначили масаж, УВЧ, парафін, лікувальну фізкультуру та вітаміни. Я знав, чим загрожує останнє, тому одразу захникав:

–  Ну, не треба вітамінів.

Але наш Тато був невблаганний:

–  Тю, такий козак і боїться уколов. А як же ти в армію пойдеш?

–  Ну хоч у таблєтках.

–  Нема у нас таблєток, і не видумуй.

Жьорі пообіцяли виписку наступного дня.

–  Походите місяць-полтора, пока заросте, а потом знову до нас - знімати. І не забувайте піддержувать режим.

–  Доктор, а пити можна?
– стурбовано поцікавився Жьора.

–  Пити вообще не можна. Но при вашому діагнозі прямих протипоказань нема.

Після обходу я пішов покурити, і, стоячи біля смітника, спостерігав, як люди чимчикували до процедурної, а потім - назад, почухуючи хто дупу, а хто руку. Чесно кажучи, терпіти не можу уколів, тому, докуривши ранішню “ватрину”, я втік на УВЧ і грівся у його променях, аж поки не настав час лікувальної фізкультури. Головне у таких випадках - не з’являтись у палаті, і я старанно дотримувався цього принципу. Але уникнути неприємностей все одно не вдалося. Перед самим обідом по мене прийшли.

–  Олексію! На укол.

Оленка дивилася на мене з усмішкою, немов учителька на першокласника.

–  О-о-ой, - скривився я, але діватись не було куди.

У процедурній я спробував обійняти дівчину, проте вона випручалася з рук.

–  Спочатку укол, - очі дивилися з неприхо-ваною іронією.
– Знімай штани.

Я приречено сперся на стіну біля кушетки і посунув донизу гумку піжами. Луснула ампула, щозь зашаруділо.

–  Знімай, я сказала, - вона підійшла до мене легкими кроками і одним рухом спустила штани до коліна.