Звичайно, поки те і се, минуло півдня, і я вирішив пере-почити, для чого розправив вологу й сіру білизну на своєму ліжку та влігся зверху, не роздягаючись. І тільки-но при-лаштувався, як на порозі з’явилася медсестра, та сама Оленка з волошковими очима. Мене підкинуло з місця, як на пружині. А вона стала якраз проти обідраного бильця та подивилася на мене, намагаючись втримати на обличчі серйозний робочий вираз.

–  Ви знаєте, - сказала вона своїм чарівним голосом.
– Я з’ясувала з вашим столом.

Навіть слова з її губок злітали якісь кругленькі та чепурні, несподівано охайні на тлі пошарпаних стін та лексикону застоялих пацієнтів.

–  Це він вам написав не нуль, а “О”, тобто “Общий”. Він у нас трошечки москаль. Так що стіл у вас загальний. Їжте на здоров’я…

МизКумом прокоментував із свого кутка:

–  На здоров’я. Та хіба це можна їсти?

Мені закортіло дати йому по пиці. Але дівчина не зреагувала на зауваження, тільки посміхнулася і вийшла, причинивши за собою двері.

–  Цвіточок, - прицмокнув їй услід Жьора.

–  Правильно, Льоха, - додав Футболіст.
– Перед такою тре-ба ставати у фрунт.

Тільки тут я помітив, що досі стою, як бовдур, серед палати та всівся назад на ліжко.

–  Я сьогодні очень-очень сексуально озабочен, - проспівав Жьора.

МизКумом знову загиготів:

–  Отож ми з кумом одного разу поїхали на рибалку, на ту сторону, а там якраз отака підходе та й каже: “Мене, - каже, - тут забулися”. Поїхали екскурсанти, значить, а її забулися, такот вона і каже нам, чи не перевезете, значить, її в місто, а ми з кумом і думаємо…

Я не став чекати, чим скінчиться ця карколомна повість, а пішов покурити. Все-таки після отримання дозволу їсти світ змінив барви на більш оптимістичні - кому, скажіть, приємно думати, що його мають оперувати та ще й невідомо навіщо? Я курив і одночасно вивчав складний візерунок на своїй піжамній курточці. Курточка була сіренька, і по всьому тлі мала написи червоними літерами: “Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав”. Дуже естетично. Втім, як і все тут.

Взагалі мені це лежання в лікарні було приший кобилі хвіст. Я розробляв суглоб після складного перелому. Теж називається хвороба. Але сказали лягти, я й ліг, і от тепер мав ходити на фізіотерапію, лікувальну гімнастику, пити якусь гидоту. Цирк! Єдиний фактично здоровий серед усієї місцевої калічі. Проте рука все-таки не гнулась. А може, й не треба? Як не розробляти, од війська можна одкосить. Хоча чорт його зна. Зараз усіх підряд гребуть, а ціле життя з каліченою рукою - кому воно впало? Краще раз одслужить.

Так я міркував, поки скурив до кінця “ватрину”. А тоді повернувся до палати. Там теж не було нічого цікавого. МизКумом скінчував свою оповідь:

–  Ну оце ж ми з кумом і думаємо - хай спочатку до ресторану, вип’ємо, те-се, а потім…

Отак завжди у перші дні - кожна хвилина цідиться, як дурна самогонка. Треба було кар-динально розважитись, і перед очима знову постала медсестра Оленка. Може, вона теж нудьгує?
– понудьгували б разом.

Я підтягнув піжамні штани і вирушив на пошуки. За конторкою нікого не було, та й взагалі, здається, робочий час скінчився - сумно, нічого не скажеш. У кінці коридора, у сестринській теж було порожньо. Лишалася процедурна - якщо і там нікого, значить іду слухати палатні побрехеньки або книжку почитаю.

Старі обшарпані двері процедурної прочинилися напрочуд тихо. Я обережно зазирнув і побачив ту, яку шукав, - вона, стоячи в кутку біля шафи, знімала свій білий халатик. У вікно зазирало червневе вечірнє сонце, старанно освітлюючи подробиці. Дівчина стояла впівоберта, тому не бачила мене, а я з дитинства був добре вихований, тому не став її кликати, а просто зачаївся біля дверей спостерігаючи.

Літо та уніформа дозволяють нашим сестричкам заощаджувати на білизні, тому, знявши халатик, дівчина лишилася у самих трусиках, і те, що відкрилося моїм очам, тільки підтвердило перші враження. Вона у всьому виявилась хорошисточкою: - засмаглі груди були акуратними, хоча й величенькими, та й ноги кріпилися правильно, біле мереживо обтягувало круглі сідниці, пружні і, здається, теж темні від засмагу. Цікаво, де це вона так встигла?

Дівчина, поклавши халат, полізла за чимось у шафу, даючи змогу зайву хвилину милуватись її формами. І тут у носі в мене засвербіло, абсолютно нестерпно, легені рефлекторно набралися повітря, я почав нещадно терти перенісся, але це не допомогло, і в наступну мить розкотисте чхання розірвало тишу проце-дурної. Оленка зойкнула від несподіванки та миттєво заховалася за розкриті дверцята.

–  Пробачте, - сказав я.
– Це, напевно, інфекція. У нашій палаті відчинене вікно.

Мій глибокий життєвий досвід радив користуватися будь-яким слушним моментом для знайомства.

Дівчина визирнула з-за дверцят, подивилася на мене і нічого не сказала. Вона просто заходилась вивчати мене своїми волошковими очима, так само уважно, як я її хвилину тому. Виникла пауза. Під цим допитливим поглядом я відчув себе повним ідіотом. Щоб якось виправити ситуацію, довелося спитати перше, що трапило на думку:

–  Де ви так добре засмагли?

Вона посміхнулася і нарешті промовила своїм чарівним голосом:

–  Ти вже або зайди, або вийди. Не стовбич у дверях. І що, скажіть, я мусив вийти?