Султан заплескав у долоні.

— Накажи привести муфтія, — мовив він воротареві, що з’явився на цей знак. Тоді сказав Петрові:

— Якщо муфтій відкине твоє віросповідання як злочинне базікання і єресь, ти покинеш цей, як кажеш, світ протилежностей, які все–таки, що мене вельми зацікавило, зовсім не є протилежностями, бо все є єдиним. Ех, Абдулло, може, ти й дурень чи поганин, але, клянусь бородою Пророка, моя величність з тобою не нудьгує. Та вислухаймо спочатку муфтія.

Муфтій, нагадуємо читачеві, був найвищим церковним сановником і експертом з питань віри. Це був немічний, задрипаний чоловічок, такий маленький, що халат, якого на нього одягнули у передпокої, волочився по землі: на аудієнцію до султана не дозволяється ставати інакше ніж у казенному халаті. Тоді як і Петр і Гамді–історик, яких покликали до сералю, щоб вони відчули силу володаревого гніву, були одягнуті в сірі, строгі халати, схожі на хламиди покутників, муфтій, пан вельми поважний і високопоставлений, мав на собі вишуканий парчевий халат, гаптований золотом. Муфтій був дуже занепокоєний, адже коли тебе ні сіло ні впало кличуть до трону Найвищого, це завжди хвилює. Та ще й на душі в нього коти шкребли, бо попередню ніч він провів за чаркою вина, вживати яке, як відомо, Аллах заборонив, при завішених вікнах з товаришами по чарці, тож голова в нього досі гула, а з рота, мов зі старої бочки, тхнуло напоєм, що бродив у його нутрощах. Тому його зашмаркане рябе личко, що стирчало з препишного хутряного коміра халата, застигло від переляку, а чорні мишачі очиці були розгубленими.

— Я готовий негайно сповнити бажання вашої величності, — сказав він самовіддано.

— Йдеться лише про кілька питань, любий муфтію, — мовив султан якнаймилостивіше. — Скажи–но, який справжній сенс вислову Пророка, що кожна людина після свого народження є мусульманином. Чи не означає це, що новонароджений у перші хвилини свого життя знайомий з основною формулою, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком?

Муфтій пильно втупився в султанове обличчя, намагаючись відгадати, що хоче почути володар, і, помітивши, що Пан Двох Святих Міст цілком однозначно киває головою і всім тілом, відповів:

— Ні в якому разі, мій султане. Новонароджений не може нічого знати ні про Аллаха, ні про Магомета, оскільки новонароджений є новонародженим.

— Але є мусульманином?

— Так сказав Пророк, — підтвердив муфтій.

— Ти кажеш: новонароджений є новонародженим, — наполягав султан. — Хоч це і правда, але для нас ще не все. Які основні властивості новонародженого?

— Новонароджений є чистим, — відповів муфтій. — Він нездатний на лихі вчинки.

— І все? — перепитав султан.

— Є ще дещо важливе, — сказав муфтій, і голос його затремтів.

— Що ж це?

Муфтій, не спроможний більше нічого вичитати з султанового обличчя, з відчаєм поглянув убік, туди, де стояв Гамді, й помітив, що історик показує пальцем на вуста й заперечливо киває головою.

— Новонароджений не вміє розмовляти, — полегшено видихнув муфтій.

— Чудово, — підсумував султан. — Новонароджений не розмовляє, тобто не обдурює. Отже, новонароджений чистий і не здатний на лихі вчинки та брехню. Чи не так?

— Точнісінько так, мій султане.

— Отож такими, за словами Пророка, є основні властивості мусульманина?

—- Так, основні, ваша величність.

— Важливіші, ніж повторювання релігійних догм?

— Так, важливіші, мій султане, — відповів муфтій, а оскільки йому вже стало зрозумілим, куди хилить володар, жваво заторохтів:

— Ільяс бін Юсуф Нізамі, що жив невдовзі після того, як помер Пророк, каже майже дослівно, що справжньою невірою є зовнішня, показна побожність, тимчасом як справжньою вірою є шляхетна невіра.

— Отож коли чужинець, не знайомий з нашими стосунками та звичаями, визнає і шанує єдиного Бога, але називає його не Аллах, а Пантарай, це не має значення?

— Практично не має, ваша величність, — сказав, зовсім оживши, муфтій, бо крижаний панцер страху та тривоги, що стискав його худі груди, тріснув. І провадив далі:

— Головне, щоб він був чистий і нездатний на підлість і брехню.

— І він може стати мусульманином, навіть не вимовляючи основну формулу: «Вірю, що Аллах є єдиним, а Магомет його пророком»?

Муфтій ошелешено мовчав, бо для нього ця кава була вже трохи заміцною.

— Чому він не вимовить цієї формули? — тихо запитав він.

— Бо не хоче, — буркнув султан. — Чи знаєш ти, тварюко, що значить, коли сильна й шляхетна особистість не хоче чогось зробити? Це просто–напросто означає, що вона цього не зробить і край. А чи ти чув, що молодий чоловік, про якого йде мова, називає свого Бога не Аллахом, а Пантараєм?

— То нехай скаже, — запропонував муфтій непевним голосом, — «Вірю, що Пантарай є єдиним, а Магомет є його пророком».

Султан повернув свої мигдалеподібні очі до Петра.

— Скажеш таке? Петр усміхнувся.

— Не скажу, ваша величність.

— Так я і знав, — мовив султан. — Нічого кращого тобі не спадає на думку, бараняча голово?

Муфтій, зовсім зніяковівши, трохи поміркував.

— То нехай ваша величність назве його почесним мусульманином, — запропонував він.

Султан обома долонями ляснув по стегнах.

— Це саме те, що я хотів почути! — скрикнув він. — А тепер, муфтію, будь уважним, нашорошивши вуха й розплющивши очі. Мій любий Абдулло, рабе, піднесений до сонця, ти, що прийшовся до вподоби моєму серцю й розуму, чоловіче чистий і нездатний на підлість і брехню, почесний мусульманине і перший представнику сану, званого Знання Його Величності, — перший і, я гадаю, останній, бо мені не видається можливим, щоб хтось після тебе зайняв цю посаду, — мій раднику й довірена особо, мова якого, забарвлена чужим акцентом, звучить для мого слуху як музика, що надихає і спонукує до роздумів, — адже ти бачив, який я бадьорий і веселий, — знай, що почесть, яку я надумав для тебе, — це найвища з усіх почестей, які є в моєму розпорядженні, а це вже щось та значить. Скинь халат.