— Аллахім! — злякано скрикнула вона і вже збиралася поставити питання: — «Чи ти взагалі мусульманин? Чи не християнин?» — Але стрималась, наперед боячись його відповіді, і лише запитала:

— А християни вірять у безсмертя душі?

— Так, вірять, — відповів він.

— А чому ти не обрізаний? — питала вона далі.

— Чому б це я мав бути обрізаним? — відповів він питанням на питання. — Тому, що у прадавні часи патріарх Авраам добровільно обрізався за свої гомосексуальні стосунки з молодим рабом?

Вона заплакала.

— Чому ти такий дивний, чому не такий, як усі інші!

— Ну, що ж, не такий і не можу бути таким, — відказав він. — Я чужинець у чужій країні і більшість часу провів у підземеллі серед стоног і скорпіонів, а там, де я народився і жив, усе інакше — все там інакше, починаючи, наприклад, з тебе, моя мила й мала, мовби зіткана з тепла й ніжності, одночасно дитяти й жінки, початку життя і його джерела. І ця бінарність будить у мені також подвійне почуття: розчулення і жагу. Я здаюся тобі дивним і інакшим, ніж ті, інші, і ти від цього страждаєш, але скажи–но, чи тобі це до певної міри не приємне? Що я, наприклад, на відміну від твоїх земляків–чоловіків не вимагаю від своєї дружини, аби вона плазувала переді мною, мила мені ноги й називала своїм паном?

— О, з яким задоволенням я плазувала б перед тобою, мила тобі ноги й називала своїм паном, щоб лише це було назавжди.

«Щоб лише це було назавжди» — цими словами Лейла осягнула своєю розумною дитячою голівкою, про що йдеться, і вцілила в саму десятку. «Щоб лише це було назавжди» означало: вона чудово відчувала, те що з нею трапилося і що з нею діялося далі, не може бути назавжди. Важко було собі уявити, що юний авантурник, минуле якого перед тим, як він потрапив у пітьму каналів і стоків, було, без сумніву, таким темним, що про нього він волів згадувати лише в загальних рисах, витримав би до скону переписувати дотепні резюме спеціальних книг і вчити підстаркуватого історика Ціцеронової латини й фехтування рапірою та ділити подружнє ложе з його гарненькою, але не обізнаною зі світом, вихованою як теплична рослина, а через це глупенькою донечкою. Достатньо було глянути на шрами, якими позначило його життя, на проміжок між його пальцями, де бракувало безіменного, на плечі, покарбовані тонкими синявими рубцями від ударів батога, яких він колись зазнав, щоб стало зрозуміло — це неможливо й абсурдно.

До цих обставин долучалося ще й тривожне питання: а що падишах? Важко навіть уявити, щоб володар ніколи не довідався, що його справжня й суворо задумана помста не досягла мети і що Лейла за своє блюзнірське нахабство отримала замість кари шлюб з чоловіком високого рівня, якому до досконалості бракувало хіба що маленької родимки на лівій щоці. Що буде, що станеться, коли він про все дізнається? Як поведеться султан, зрозумівши, що дав маху?

Тим часом не діялося нічого. Історія про комічну помилку султана, щоправда, стала загальновідомою, поширилася зі швидкістю пошесті чи пожежі всім передмістям Бешикташ, а звідти перелетіла просто до сералю, отож не було придворного, який би не потішився з неї й не передав її далі, і лише Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, пасивний герой скандалу, не знав нічого — це легко зрозуміти, адже не можна собі навіть уявити, щоб хтось із високопоставлених щасливців, які мали право з Ним розмовляти, скажімо, великий візир, чи гофмаршал, чи генерал яничарів, знайшов би в собі досить відваги й бажання звернутися до нього хоча б так:

— Моїм сумним обов’язком є звернути увагу вашої величності, що ваша величність сильно дала маху і замість мішені поцілила Аллахові до вікна, оцінюючи коня за сідлом, а потвору, за яку видано доньку Гамді, за смородом, який ширила, і за нечистю, що кишіла в її лахах! А він зовсім не потвора, він милий і гарний, має струнку поставу і так далі, й так далі.

Та нізащо. Придворні сералю настільки цінували свої голови й життя, що серед них не знайшлося жодного, який би наважився це сказати.

Але де чорт не поладнає, як каже народна мудрість, туди пошле бабу, а в цьому випадку трьох баб–сповитух, яких султан, вірний своєму слову, вислав у дім Гамді–ефенді, щоб вони професійно пересвідчилися, що подружній зв’язок Абдулли, раба Божого, з прекрасною Лейлою здійснюється як належить. Коли вони, виконавши своє завдання, повернулися до сералю і стали перед троном Найвищого, не по–баб’ячому стрункі, хіба що одна з них мала волосся біле як сніг, а друга сріблясто–сиве, зате третя була чорнява, як Лейла, що, як згадувалося, означає довгу і дуже темну ніч.

І мовила перша з них, біла:

— Дивились ми як спеціалістки, оглянули досвідченим оком і побачили, без жодних сумнівів, о Пане Найвищий: все гаразд, дочка Гамді–ефенді, хоча й віднедавна, але вже не панна.

— Всі ці слова зайві, бо досить сказати: чоловік старався з усіх сил, він молодець і виконав добрячу роботу, — сказала друга баба–сповитуха, сріблясто–сива.

— Доньці Гамді–ефенді можна побажати щастя й позаздрити, — сказала чорнява. — її чоловік — мужчина те що треба, він не лише має чоловічу силу, але й привабливий і гарний. Його ми теж оглянули, але, звичайно, не як спеціалістки, бо наша справа оглядати жінок, а не чоловіків, а просто з жіночої цікавості. Далебі, важко собі уявити чарівнішого кавалера.

Ці слова ляпасом упали на султанове обличчя, але йому вдалося опанувати собою, бо не хотілося випадати дурнем, а окрім того, він мав надію, що баба–сповитуха просто насмілилася пожартувати в його присутності, іронічно називаючи чорне білим, а біле чорним.

— Це вам удалося, баби, — сказав він, силкуючись засміятися. — Місце перед троном моєї величності — не найкраща арена для жартів, але ви, баби–сповитухи, варті визнання, ви належно дбаєте про те, щоб народження нових бійців за справу Аллаха й Магомета, який є його Пророком, проходило гладко, тому моя величність вибачає вам. А тепер поважно: ви справді бачили чоловіка юної Лейли?