— Я тут, — сказав Петр, як уже колись був заявив про себе в цьому будинку, і вийшов з темряви коридора до відчинених дверей, освітлених смолоскипами яничарів. — Що б ти хотів, капітане? Мабуть, щось вельми важливе, якщо ти, при своєму високому званні, сам особисто потурбувався про мене.

І тут трапилося щось вельми дивне: в ту мить, коли Петр вийшов з темряви і з’явився в колі палаючих смолоскипів, капітан яничарів тицьнув свою палицю під пахву, а звільненою рукою вхопився за ніс, так само зробили і його люди, прості вояки без бантів на чолі.

— У тебе є халат його величності, — сказав він гугняво, як говорять люди з сильним нежитем. — Поверни його мені, щоб я відніс назад його величності, доки ти не вчинив з ним чогось неналежного.

— Це наказ його величності? — запитав Петр.

— Це не твоя справа, — гугняво відповів капітан. — Моє звання достатньо високе, щоб ти без зайвих запитань і церемоній зробив те, що я тобі наказав: віддай мені султанів халат.

— Не раніше, як ти поясниш мені, чому ви всі тримаєтеся за носи, — сказав Петр.

— Либонь, тому, що тут щось смердить. Пекельно смердить, чесно кажучи, так, наче тут хтось саме виліз з каналізації, — мовив капітан яничарів, і його підлеглі зустріли цю відповідь грубим яничарським реготом, майже таким, яким сміються здичавілі вояки при плюндруванні міста, кидаючи у полум’я живих немовлят; а капітан зареготав з ними. Але довго він не сміявся, бо Петр так уцідив йому межи очі, що в того відразу з обох ніздрів бризнула кров.

— Це щоб ти справді мав причину триматися за носа, нікчемо, — сказав він, коли капітан яничарів, сякаючи й захлинаючись власною кров’ю, помалу звівся на коліна в дорожній пилюзі. — Ну що, хлопці? — звернувся Петр до його вояків, які також уже не сміялися і лише глухо бурмотали, відступаючи перед Петровим поглядом. — Ніхто з вас не хоче, щоб я його також погладив? Якщо ні, то дайте нам спокій і забирайтесь звідси геть. А халат я поверну його величності власноручно, як власноручно я отримав його від неї.

— Це тобі так легко не минеться! — жалібно крикнув капітан яничарів закривавленими губами. — Ти ще заплатиш мені, каналізаційний щуре!

Тим часом Петр закрив ворота й засунув засув.

— Нічого серйозного, — сказав він своєму тестеві, який, напівмертвий від жаху, рвав на собі волосся й голосив, що тепер через Петрову божевільну нерозважність справді настане кінець усім надіям і всім сподіванням, отож не залишається нічого іншого, як умерти, бо ж яничари не вибачать такої зневаги, повернуться з підмогою і його, Гамді, як і Лейлу, а передусім Петра, роздеруть на клапті.

— Нічого серйозного, — відповів Петр на тестеві нарікання, — це була лише безглузда спроба привести мене в таку халепу, що цим разом мені не допоміг би жоден перстень Борджіа і жодні цитати з Філософа про суть і випадки. Бо якби я був віддав їм халат, вони б його вкрали й поділилися діамантами, сказавши, що нічого не знають, а я потім даремно пояснював би, куди подівся султанів одяг. А що яничари ще сьогодні повернуться з підмогою, щоб нас убити, цього, татоньку, не бійтеся, бо хоча моя позиція перед султановим троном, як видається, під сильною загрозою, але я все ще ношу титул Знання Його Величності, а всі великі самодержці звикли не міняти своїх рішень відразу, цілком і повністю, вони радше викручуються й ухиляються, аби не було розмов, що вони самі не знають, що верзуть, і що їх слово не має жодної ваги й вартості. З цього випливає, що на цю ніч ми можемо забути про всі турботи, відклавши їх на завтрашній день.

І пішов зі своєю дружиною Лейлою до спальні і — за висловом другої сріблясто–сивої баби–сповитухи — старався там і виконував таку добрячу роботу, що професійне визначення першої баби, тієї білої, що Лейла ще недавно була панною, щохвилі ставало несуттєвим. Врешті Лейла, переможена і стомлена розкішшю й коханням, сповнена таким блаженним і цілковитим розслабленням, що тіло здавалося невагомим, бо кожна часточка її юної істоти була насичена і вже не мала чого бажати, погладила розкуйовджене Петрове волосся і прошепотіла:

— Ох, ти мій соколе. А він відповів:

— Я не сокіл. Але не виключено, що дуже скоро ним стану.

Цей давній турецький вислів, як ми пам’ятаємо, означає відхід у вічність. Але Лейла, представниця молодої генерації, і не дуже освічена, як тодішні турецькі жінки, не знала цієї гідної шани й гарної ідіоми, отож у своєму некритичному захопленні Петром, знаючи лише, що для нього не існує нічого неможливого, сказала:

— Так, ти обов’язково ним станеш.

Назавтра після першої молитви в урядовій будівлі сералю мало відбутися звичайне велике засідання Ради, отож історик Гамді–ефенді, муж скромний, вирушив туди пішки, а його молодий зять супроводив його, щоб повернути Тому, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, халат, точніше кажучи, він вигадав і задумав цей привід, аби проникнути на Раду, відстояти свою справу, зорієнтуватися в ситуації і примусити мовчати своїх ворогів, бо його посада Знання Його Величності, отримана вчора, була такою невизначеною, а права та обов’язки такими незрозумілими, що він навіть не знав, чи може брати участь у Найвищих засіданнях хоча б як останній з–посеред чаушів, яким, як відомо, можна було лише слухати і подеколи супроводжувати султанові вислови сповненим захоплення «бак».