Довкола світліло, щебетом та співами вирувало царство лісове, славлячи настання нового дня. На густій росянистій зелені, де недавно пройшов Влад, слалася темнава стежина, чітко, ніби на першому снігові, видно було кожен його крок.

Зачепивши поводи за низько навислу над землею дубову віть, попрямував туди, звідки тягло гіркуватим димком та ароматом смаженини. З насолодою вдихав той запах, бо, здавалося, зголоднів від ранкової студені. За кілька кроків, побіля вогнища, вже готувала сніданок Відова дочка. Смачно шкварчали над вогнем шматки м’яса молодої сарни, що її вдалося вполювати Владові вчора надвечір.

— О, як ти швиденько впоралася, — посміхнувся Гориславі. — Так міцно спала, думав: до схід сонця не прокинешся. А ти уже й сніданок приготувала. Доброю господинею будеш комусь…

Від тої похвали аж зарум’янилася дівчина, ніби від жару прикрила обличчя руками. Та за мить уже зухвало зиркнула на свого супутника з-під розтуленої долоні.

— Не жалкуєш, що поспішив та іншу господиню собі вибрав? А то могла б і твоєю бути…

Тільки усміхнувся Влад, не розчувши в тих словах прихованого смутку, не розгледівши у глибині палких очей дівчини якогось особливого відтінку чи то ніжності, чи туги. Хотів відказати на те щось жартівливе, та глянув на Гориславу і спинився, застиг у подиві: очі… Так дивилися на нього очі Млади у ту далеку чаклунську ніч на Івана Купала. І тепер — знову очі… І сміх… Чом не помічав він його досі, цей тремкий прозорий сміх, що тривожить, манить, хвилює, кличе…

Він дивився і не міг відвести очей. Здавалося, якась владна сила скувала його волю і чуття, відібрала здатність бодай поворухнутися.

Ці очі…

Може, й справді Горислава зуміла прочитати ті думки. Бо підвелася від багаття мов уві сні, не відриваючи погляду від Влада, ступила до нього — крок, другий… Ледь повела головою, стріпнувши важкою хвилею темного волосся. Терпким ароматом трав гірських війнуло на Влада — сп’янив той запах, аж схитнулася пругко земля під ногами. Він чи й не він простягнув їй навстріч руки?! Він чи й не він припав до вуст її пристрастно і одчайно, наче потопаючий, що у бурхливих нещадних хвилях нуртуючої ріки таки дотягнувся до рятівного деревця на березі?! Він чи й не він таки відсахнувся непевно за крок до солодкого забуття, що обіцяли йому гарячі обійми дівчини?!

Долонею провів по обличчі, ніби стираючи ту всевладну і солодку, але таку облудливу ману.

Чому, задля чого возстав над власним жаданням? Чи обличчя дружини виринуло з непам’яті? Чи довірливі очі Віда побачив перед собою? Чи відчув, що не має права на власне щастя, коли десь там, у двобої з ворогом, вирішується доля всієї громади? Того не відав, знав лише, що інакше вчинити не може.

— Пора… в дорогу… — зронив не своїм, якимось далеким голосом.

Не оглядаючись, попрямував до коней.

Навіть тим, хто виріс у горах, нелегко було знайти стежку поміж завалами бурелому, що перепиняли шлях. Зарослі буйною зеленню, прикриті ненадійним шаром перепрілого листя та глиці, чатували на безпечних мандрівників підмиті гірськими потоками урвища, глибокі ями на місці вивалених з корінням дерев. Тому й зраділи, коли виїхали на сонячну полонину, що полого спадала донизу. Коні, відчувши волю, понесли скоком — розпласталися над землею, мов птахи казкові, здавалося, не торкаються копитами землі. Швидко поминувши галявину, зупинилися над крутим, буйно порослим смеречинням берегом. Внизу могутньо рокотали стрімкі, збиті дочорна води великої ріки. Заворожувала грізна велич її: люто били важкі бурі хвилі в круті береги, збиваючи біле шумовиння довкола оголених камінних брил, ніби задумавши за всяку ціну вирвати їх зі століттями насиджених місць.

— Не пощастило нам, Гориславо, — мовив Влад, заклопотано споглядаючи страхітливе вировище. — Великі грози впали у горах, не проберемося звідси. Треба проїхати берегом та пошукати спокійнішого місця. Рушимо донизу, а там буде видно.

Довгий час їхали вершники по затиснутій горами з обидвох боків улоговині, нарешті вибралися на горбисту рівнину, де збавила ріка свій шалений плин, ніби вгамувала лють, і поволі почала вспокоюватися. Вже не втискали її у камінне русло береги, розлилася широко, роз’єднавшись на кілька окремих рукавів. Тут і зважилися на переправу.

Холодна вода пробирала до кісток, льодяна студінь, від якої аж терпло тіло, забивала віддих. Та Влад знав, що зовсім близько, на тому боці, обіч торгового шляху, що вів через гірські перевали у землі білих хорватів [29] і далі — аж ген на угри, є невелике, у два десятки хиж, поселення, там можна буде перепочити та обсушити мокру одіж.

Правда, чомусь не долітав з того боку ні собачий гавкіт, ні якісь інші звуки, що завше виказують близькість людського житла. Та, певно, причина тому — гучний і одноманітний гул гірської повені, що ваговито, мов осінні хмари, стелився доокіллям.

— Ну, здається, перебралися, — кинув Гориславі, водночас ухиляючись від дощової зливи, що, обтріпуючись, розсіяв довкола його сивий. — А що змокли — не біда. Он за тим викрутом дороги чекають нас і жарке багаття, і дах над головою. Та й кілька ковтків гарячого меду не зашкодить у таку холоднечу.

За мить обоє вже були в сідлах.

— А-гей! — зірвав коня до скоку Влад. Стрімко вилетіли вершники на битий шлях і понеслися до схованих за могутнім дубчаком людських жител.