Летів уперед, припавши до мокрої кінської гриви, підстьобуваний думкою про майбутні пересмішки цих недолугих бевзів та наростаючим вигейкуванням вершників, що мчали на допомогу. У два скоки поминувши битий шлях, шугнув під розлоге віття дубів. Глухо стугонів, плутаючись у високій мураві, перестук кінського чвалу. І враз розпашілий та спітнілий вершник вилетів на невелику галявину, де розкинулися поодинокі приземкуваті хижі. Раптом поряд із скакуном вихопилася постать молодої жінки. Злякано охнувши та підхопивши на руки маля, вона кинулася вбік. Очі воєводи хижо зблиснули. «Лови! Лови! Гиджга!» — загалайкав, зрадівши новій розвазі. І раптом глухо гейкнув на півслові. Важкий, несподіваний удар, від якого розсипалися перед очима сліпучі зблиски, вибив Гнєза із сідла. Наконечник списа, кинутого з кількох кроків хлопчаком-підлітком, лише ковзнув по кольчузі, збивши напасника з коня.

— Тікай, мамо! — різонув тишу охриплий від хвилювання голос хлопчака, що, побачивши, як женеться за матір’ю озвірілий чужак, здавалося, сповнився силою зрілого мужа. З тими словами він і собі кинувся тікати.

Та дружинники Гнєза вже вискакували один за одним на галявину, вже прискалив око, натягуючи тятиву лука, соцький Мет.

Лунко цьвохнула туга тятива. Дрібно затремтівши оперенням, наче від жаху за вчинене, стріла міцно вп’ялася в молоде тіло… Жінка раптом спинилася, вчувши за спиною тихий зойк, і заціпеніла, не в силі обернутися. Обірвалося від зойку материнське серце…

— Всіх вирубати! До ноги! Впень! Усіх! — аж пінився з люті воєвода, підхопившись із землі та видобуваючи з піхов меча. Як? Його, Гнєза, самого князя Мешка славного лицаря, могли вбити тут, у цьому богом забутому поселенні! Якийсь недолугий, шмаркатий простолюдин посмів звести руку на нащадка знаного далеко за межами лехітської землі роду!

Воїни на чолі з Метом кинулися до хиж — і дикі вигуки та передсмертні схлипи залунали зусібіч.

Оскаженілий, з перекошеним від злоби обличчям, рвонувся Гнєз до жінки, яка, притискаючи до себе немовля однією рукою, іншою поривалася до мертвого сина. Ось вона, ця жадана жертва, якій помститься воєвода за все: і за невдачу на полюванні, і за зухвалий вчинок її сина, хлопчиська…

Знищити! Посікти! Столочити на шмаття! Ненависть і жадоба вбивства перехопили подих воєводи. Зблиснув безжально меч, але замість тіла обраної жертви спіткнувся об гартоване лезо бойової сокири, ображено дзенькнув і, переламавшись навпіл, відлетів у густі чагарі терну.

Ніби з-під землі виріс перед ним один із дружинників.

— Ти?! Ти посмів?! — не міг спромогтися на слово Гнез. — Хіба обезумів, може? На коліна! Вимолюй прощення, підлий рабе!..

— Не обезумів я, воєводо, — твердо мовив воїн, не виявляючи найменших ознак покірливості. Шрам від удару меча, що розсікав навкіс обличчя, надавав йому страхітливого виразу, і лиш у глибоких спокійних очах проглядав відблиск життєвої мудрості. — А тільки, мислю, не для того ми тут, щоб лити безвинну кров жінок та отроків. Хіба ж у кожного з нас не лишилися вдома жони та діти? Лиш звірі, чуєш, звірі здатні чинити таке… Чим завинили ці люди? Хіба ж не такі самі оратаї та скотарі, як і ми?..

Ніби крізь пелену туману бачив перед собою Гнєз суворе обличчя воїна, бачив, як поряд нього стало ще кілька, як зблискує у руках їхніх зброя. Бачив, та не йняв віри своїм очам.

— Що?! Зрада?! Бунт! — голос Гнєза перейшов у невластивий для нього писк. Крутнувся на місці, мишею шаснув поза стіною ближньої хижі. Продихнувши, зарепетував до тих, хто під орудою Мета чинив криваву розправу побіля дальніх хиж.

— До мене! Сюди, всі сюди! Бунт! Зрада!.. Вчувши щось недобре, хоча й не добравши змісту слів, що пискотливо видавлював із себе воєвода, соцький з десятком розпашілих і скривавлених дружинників кинувся до нього.

— Там! Там!.. — вказував пальцем за стіну хижі, похлинаючись злобою, Гнєз. Та бунтівники, що постали проти кривавої розправи, вже зникли в лісі. Мет кинувся було за ними, але скоро, розуміючи, що наказ рубатися зі своїми може призвести до справжнього бунту, повернув назад.

Ця подія протверезила, відкрила людям очі на вчинене. Не було чути жартів, понурі дружинники ховали один від одного очі. Не змовляючись, відійшли подалі від поселення, ніби надумали заховатися в лісі від докорів пробудженого сумління. Навіть до бочівки меду, якою воєвода вирішив нагородити воїв за добру службу, не знайшлося багато охочих. Щось недобре і тривожне, ніби сталева хмара, що от-от вибухне грозою, зависло в повітрі і наче розкололо навпіл невеликий ловецький загін.

Тільки Гнєз не відчував того а чи просто не хотів відчувати. Після пережитого страху та вибуху люті здавався навіть веселим, енергія, що переповнила його, вихлюпувала через край.

— Ну, що?! Після доброї роботи і перепочити слід та підживитися, — дзвенів, ні на мить не стихаючи, його голос. — Досить марно палити дрова, — піджартовував, киваючи на хижі, що палахкотіли жарким полум’ям. — Давайте сюди дичину впольовану, питво несіть — свято будемо робити. Бо хіба не маємо радіти, що стільки язичників вирятували від гріха смертного, відвернули-таки від поклоніння істуканам камінним… Он порозлягалися гріховники — нехай скаже мені хтось, що хоч один з тих нечестивців здатен вчинити хоча б найменшу капость супроти християнських заповідей.

— Істину мовиш, воєводо, — відізвався підлесливо соцький. — Жодного гріха ніхто з них більше не вчинить повік. От хіба що… смердіти будуть… Ги-ги-ги-ги! — зареготав із власного дотепу.

— Ну, то чого носи повісили? — окрилений підтримкою Мета, продовжував Гнєз. — Чи, може, забули, що ви не баби плаксиві, а славні і непереможні лицарі великого князя Мешка, воїни і оборонителі віри християнської? За звитягу нинішню відпущено вам буде всі гріхи, яких ще й не вчинили.