І тобі нелегко, батьку, — промовила співчутливо Млада.

— Нелегко, доню… Та й кому з нас може бути легко в сей час, коли ворог довкола. Здавалося б, нині і в нас, і в посадника княжого єдина доля, єдині горе і радість, — не маючи сил стриматися, виповідав наболіле. — Настав час забути суперечки і незгоди, все віддати для спільної справи, для оборони. Ех, розуміє і водночас не розуміє того Миловид. Таки ближча йому до тіла своя сорочка… Люди худобу різати почали — годувати нічим, вівці все до останньої травиночки у кріпості визбирали. А в посадника ж повні засіки збіжжя, копиці сіна як хороми стоять. Та ба: «То моє!» — каже. А про те не думає, що коли між нами отут ладу не буде, не вистояти і супроти ворога. Отоді враз усе чужим стане, — гнівом запалали очі старця, гнівом і болем. — Навіть у такий тривожний час заступають власні статки для воєводи все на світі.

Аж по хвилі, ніби опам’ятавшись, заговорив спокійніше Гостомисл.

— Але то, доню, не твої клопоти. Не тобі ними перейматися. Ти про сина думай, яким собі його намислиш — таким і буде, недарма так говорять у нашому роду…

Сколихнулася, ожила кріпость, загула, ніби вулик розтривожений. «Бум-бум-бум-бум…» — владно і клично лунали удари вічового бубна, глухі і квапливі, скликали вони геть усіх на свій голос. Горяни кидали кожен своє заняття і спішили на той поклик, аби, об’єднавшись у одне ціле, стати єдиним поривом, єдиною волею, стати громадою і в тому єднанні пізнати велику таїну спільної мудрості і невпокореної стійкості та сили.

Множився, розростався на очах людський натовп. Все кликав і кликав вічовий бубон: «Бум-бум-бум-бум»… І під відлуння тих ударів схвильовано й тривожно воркотало людське товпище. Час під часу, перекриваючи той гул, ніби збризки над закипаючими піною хвилями гірського потоку, в повен голос лунали гнівні і погрозливі вигуки «Най сам воєвода перед люд стане! Най повість, чи по правді чинить!», «Мусять закликати старійшини посадника на раду!», «Миловида сюди!». Ті окремі поодинокі вигуки щораз міцніли, ставали спільним пожаданням усієї громади.

Востаннє схитнувся над кріпостю удар вічового бубна, поволі почав стихати гомін. Відтак глибока тиша запала над велелюддям.

Повагом вийшов перед людське товпище старець Гостомисл, а за ним й інші старійшини надтисьменської громади — урочисті та незворушні. Якусь хвилю стояли мовчки, кожен у цю мить звів думки свої до божественних захисників гірського народу, аби благословили вони мудрістю і справедливістю нинішнє віче.

Відтак виступив наперед старійшина Гостомисл. Пильно оглянув кілька сотень люду, що чекав його слова, зняв з голови крисаню, ніби приступав до священнодійства, і вклонився на всі чотири сторони світу — вже не до людей, а до небес погідних, чисто змитих недавнім дощем, до полів щедрих, що розкинулися там, у долах, на південь від кріпості, до високих, лісами порослих гір, що з прадавен годували та оберігали від бід надтисьменців.

— Чи всі прийшли сюди з чистими помислами і відкритими серцями?

— Войе! — відгукнувся одностайно велелюдний натовп, заблискотіли над головами відточені леза барток.

— Чи всі готові, як робили діди й прадіди наші, відкинути власні сумніви і прийняти найвищим для себе законом рішення нашої ради? — знову зблиснув тугим металом глухуватий голос старця.

— Войє!

— То нехай же поможе нам захисник і велитель громади Перун.

І знову відізвалася рада, одностайна у згоді своїй, бойовим кличем.

— Чесна громадо, — повів мову Гостомисл. — Родаки мої! Ви обрали мене, аби був першим служителем племені, щоб, не шкодуючи життя, боронив його права, уберігав від ворожих підступів та шанував свято звичаї древні. Нині зібрав вас на сю раду, аби спільно обміркувати, у який спосіб маємо дошукувати правди. Оскаржую вам безчесні діяння воєводи Миловида, котрий, осліплений скнарістю, що потаємним червом точить його здавна, забув про обов’язок свій перед руською землею і в тяжкий час небезпеки протиставив йому пожадливість і боязнь за власні статки. То що маємо робити, аби відкрити очі посадникові?

— Я хочу сказати, — вийшов на бесідне місце коваль Добромисл, став поряд старійшин. — Нечесно чинить боярин, те всі бачимо, та, може, сам не відає про нашу кривду. Бо ж поставлений над нами, аби про велике думати. Може, то не він так пильно оберігає своє добро, а лише прислужники та челядники його… — Добромисл витримав довгу паузу, ніби надумав дочекатися, як зреагує на ті слова громада. Але мовчали люди, тож продовжував далі. — Так, можете заперечити, що тивун Горазд клявся, що передав нам слова Миловидові. Але чи справді були то слова посадника?! Всі знаємо тивуна, він за власну вівцю і людину вб’є, не завагається. То чи можемо вірити йому?!

Мовчали люди, обдумуючи почуте. Через якийсь час натовп сколихнувся, ніби вистигле жито під раптовим повівом вітру, — то видобувався наперед старший з братів Велесичів. Майстром-дереводілом був удатним, і за те, хоч і літами юний, шанований в доокружжі.

— Я хочу сказати, чесна громадо. Може, й замолодий ще, аби до ради моєї прислухатися, а все ж, мислю, треба послати до Миловида вибраних із числа старійшин, аби виклали посадникові наші біди. Хоч і пожадливий він, свого ніколи не попустить, але не настільки, щоб і в таку часину, коли гинуть наші батьки та брати, відстоюючи від ворога кріпость, триматися за своє добро. Та й не випрошуємо подання у воєводи, а лише з необхідності позичити хочемо, щоб потім віддати. Коли згине худібка наша — посаднику теж від того добра не буде, бо яку подать із нас візьме?!