— Добре, підем нап’ємося.

Але тут тишу прорізало кінське іржання з невеликої стайні й час відразу задріботів швидкими кроками. З дверей стайні вийшов сивобородий чернець. Рукави ряси мав закасані, а в руках віхоть соломи, якою обтирав собі долоні. Побачивши нас, чернець широко всміхнувся:

— Кобила привела жеребчика.

Я не встиг і рота розкрити, як Павлусь зірвався з місця й помчав до стайні. Чернець схопив його:

— Помалу, хлопче! Треба тихо заходити, бо перестрашиш нашу Ластівку.

Він запитально глянув на мене й спохопився:

— Слава Йсу!

— Навіки слава! — відказав я трохи збентежено, пам’ятаючи про свою дорогу одежу, закаляну болотом, ще подумає отець, що я якийсь пияк. — Сам я приїжджий, отче, з Волині. Живу зараз в Низькому замку з ласки покійного ясновельможного. Так оце впав, йдучи до вас.

Усмішка зникла з лиця ченця.

— Прийшли помолитися за…

— Так.

Ми обидва перехрестились. За чим же ходять до Божої обителі? Молитись і просити.

— Я — отець Зеновій. Браги Тимотей і Захарія перебувають на молитві у своїх келіях, а брат Василь лагодить нам обід.

Він був трохи збентежений, і я розумів — чим. Проте був тут господарем, то швидко оговтався:

— Чи довго вашмосць уже в Добромилі?

— Від Покрови. Хвороба задержала, а тепер…

— Дорога.

— Ні, не дорога. Мушу зостатися на похорон.

— О так!

Отець Зеновій перехрестився, переклавши віхоть з однієї руки в іншу. Павлусь виринув із стайні.

— Вашмосць, ходіть подивитеся!

— А можна? — глянув я на ченця.

— Певно, що можна. Тільки не вречіть маленьке.

Я дивився на лошатко, що пробувало зіп’ястись на ніжки, й лід, що намерз мені на серце за сю зиму, почав кришитися й відпадати. Не було тут жодної урочистості, як се буває, коли народжується людське дитя, але щедро настелена солома, нові ясла і великі вологі очі кобили. Мав і я колись десятеро коней, до плуга і до сідла, й так само заходив подивитись, коли жеребилися кобили. Зразу міг сказати, чи добрий буде кінь з лошати.

— Котрий раз жеребиться?

— Перший. Але вродила легко, дякувати Богу.

— Пильнуйте, аби не змерзла. Вкрийте на ніч веретами. І дайте теплої води напитися. Маєте послушника?

— А от мій послушник. Поможеш мені, хлопче? Як ся називаєш?

— Павло. Як апостол Павло. Я читати по-руськи вмію і по-польськи. Вашмосць навчив.

— Та бачу, що ти непростий хлопець! Біжи, Павле, до пекарні, звідки дим куриться, й кажи отцю Василю, щоб наготував цеберко теплої води, а я скоро прийду.

Павлусь побіг, а отець Зеновій спитав мене про нього поглядом.

— Се не мій служка. Приставили його до мене, поки я в Добромилі.

— Читати навчили… Славно, в житті придасться.

І знову спитав мене очима.

— Хотів би я, отче, побути у вас день-два, щоб помолитись, висповідатись. Не йшов раніше, бо не був готовий.

Отець Зеновій кивнув. Я відчув, що матиму з ним не одну бесіду, бо сей чоловік знає ціну слову. Ми вкрили попонами кобилу й лошатко і тихо вийшли.

— Йдіть, пане, до церкви помоліться, а тоді придумаєм, де вас намістити. Живемо ми просто, але нас ся простота радує.

— Порадує і мене, — мовив я. — А чи не міг би я стрітись з отцем ігуменом?

І почервонів, бо згадав, що отець Зеновій і є настоятелем Добромильського монастиря.

— Нічого, нічого, — всміхнувся чернець.

Ми пішли до церкви. Отець Зеновій відчинив переді мною двері й запросив увійти до храму, а сам повернувся до цеберка з водою, що мало на нього чекати.

Церква пахла ялиновими дошками й було у ній напівтемно. Тільки дві свічки горіло: одна перед святим Онуфрієм-пустельником, а інша — перед престолом. Лики святих були свіжі, бо ж церква нова, ще як слід не намолена. Онуфрія я упізнав, бо був з довжелезною по самі коліна бородою і без одежі. Чув я, що замолоду він був королівським сином, але прийняв науку Христа й пішов з дому в пустелю, де пробув аж шістдесят літ. А більш нічого не знаю про нього, хіба здогадуюсь, як мати з батьком просили-плакали не йти. А може, потай пішов, бо ж могли не пустити.

Не знаю чому, але люблять вельможні сього святого. Он князь Лев Данилович на старість пішов у монастир Спаса, що коло Самбора, поховали його як ченця, правда, у Лаврові, де є мощі святого Онуфрія. І пан Ян Щасний з жоною теж прихилилися до обителі сього святого, хоч ніколи не вчинили б так, як він. Не гуджу їх, бо в самого нема смирення аж такого, щоб вмерти для світу, яким би він не здавався нікчемним супроти Божої благодаті.

У старого руки трусяться, не може він втримати маєтності свої, а віддати нема кому, бо молоді руки ще слабші. Бува ще й таке. Як іти тоді в монастир? Тримаються до останнього.