Я не був державним мужем, не розумівся на політиці, і якби не ясновельможний, то в мене б очі не відкрилися на те, що твориться довкола. Ясновельможний мусив вдовольнятися таким скромним співбесідником як я, і що ж, усе те нагло урвала смерть, й мені не судилося. Я різнився від пана Гербурта так, як різниться горобець від орла, але він потребував, аби його бодай хтось вислухав. Змалів до мене, бо я не зміг піднестися до нього. Може, се його й погубило — зранена гординя. (АК: Так само розмірковував над причиною смерті Яна Щасного Гербурта і Владислав Лозинський — під імітацією активної діяльності могла приховуватись глибока депресія. 1616 року його обрали депутатом на сейм, але місцева сеймикова шляхта зробила все, щоб цього не допустити. То був останній цвях у домовину кар’єри Гербурта на тлі конфлікту з католицьким духовенством. Така версія влаштовувала всіх. Ніхто й ніколи не висував припущення, що Гербурту допомогли піти з життя, а однак ця гіпотеза теж має право на існування.)

Сніг. Сніг. Сніг. Він прийшов за мною на Чернечу гору з мого сну й захопив обитель в полон. І була вже половина марця, повернуло на весну, і від того ставало ще прикріше. Лапатий сніг перемінився на дрібний, що легший, і вітер крутив ним, як хотів. Правда, лиш за монастирською брамою і на горі. Ще перед світом я почув, як брати вийшли розчищати дорогу до церкви й хутко зібрався їм на поміч. Але за нами все засипало знову.

— Не пригадую я такого снігу! — зітхнув отець Василь, витираючи мокре лице. — Чи се Божа кара, чи благодать — і не скажеш.

— Як скоро розтане, то Вирва хати підмиє. Тоді буде кара. А коли помалу танутиме, землі хіба на користь, — пояснив отець Тимотей.

Одначе чудні з них богослови, посміхнувся я нишком, і сказав:

— Гарна проповідь на неділю.

— Отче Зеновію, а про що буде проповідь у неділю? — гукнув отець Тимотей туди, де у сніговій пелені ворушилась постать настоятеля, що й не думав перепочивати.

— А що?

— Просто питаю. Та й пану Северину теж цікаво.

— Ще не знаю, — коротко відказав отець Зеновій.

Ми знову запрацювали широкими лопатами, тепер уже в бік стайні, бо треба ж худобину погодувати після вранішньої служби. Отець Василь тихо мовив до мене:

— Знаю, пане, що вам небайдужа доля Яна Щасного і що се думки про нього привели вас в нашу обитель.

— Так, прийшов я молитися за його душу. Звідси молитві ближче до Бога. Принаймні я так думав, сидячи в Добромилі.

— То я міг би вам дещо розповісти про ясновельможного. Про те, як одна й та сама річ може бути на благо і на зло.

Я знав, що отець Василь не лише був наймолодший серед ченців, а й прийшов сюди найпізніше. Нові люди намагаються вкоренитися, шукають собі приятеля, і через те більш говіркі.

— Не думаю, отче, що зараз добра нагода щось оповідати, коли сніг сипле за комір, — відказав я стримано, відчувши нетерплячість ченця і якийсь відчай у його голосі. Ніби він хапався за соломинку, а коли сам тонеш, то як іншого порятуєш. Та я вже стільки наслухався про покійного Гербурта від п’яної шляхти та різних недостойників, що боявся почути щось і від людей поштивих та побожних, а раптом і вони затаїли зло на чоловіка, що був такий добрий до мене.

Не знаю, чи образився отець Василь на мене, чи просто послухався, але більше слова від нього я не почув. Відкинули сніг і пішли на утреню.

А потім, коли я перебрався у сухе і ліг спочити, він сам прийшов до мене. Було вже після обідньої трапези, а до вечірньої ще далеко. У такий час в обителі було тихо, всі сиділи по келіях. Я перебував у дрімотному стані, і ледве згадав, що отець Василь хотів мені щось розповісти зранку. Спершу подумав, що він, може, хоче щось попросити, аби я зробив для нього в Добромилі. Я сам вчора на вечірній трапезі питав, чого потребують ченці, бо вони ще й люди і можуть терпіти у чомусь недостачу. Або навіть лист передати чи на словах переказати. Коли чоловік отак сидить цілу зиму на горі, в нього завше є в чомусь потреба. Однак перші слова отця Василя мене зуміли вразити й вирвати з обіймів Морфея, цього образу я навчився від ясновельможного, хоч пасував він мені, як пасує шкапі панське сідло. Проте вчепився і не пускав.

— Боюся я за пана, — мовив чернець просто з мосту. — Не для вас сей монастир. Я сам піду звідси після Великодня.

— Та я не збираюсь тут лишатись. Ані тут, ані в Добромилі.

Але чернець наче й не чув мене, провадив своє.

— Ніхто з нас тут довго не витримує, опріч ігумена, бо його се місце прийняло.

Я припросив його сісти. Мені було зимно від вогкості, що йшла від землі, і запах снігу викликав смуток.

— Так, прийняло, а що нам тут недобре, то се не вина покійного пана старости Гербурта. Ми тішилися, що він нам помагав, і малжонка його, хоч і не нашої вони віри, але християни також. Церква потрібна вбогим, а не багатим.

— Так, я знаю се.

— Але так ведеться, що церкві помагають багаті. І лиш вони здатні її захистити, бо навіть таку скромну обитель, як ся, можуть зруйнувати чи захопити. А клір молиться за тих, хто офірує. Що більше офірує, то щиріше молиться.

— А як же інакше? — притакнув я, хоча не розумів, куди він хилить.

— Навіть якщо то чорнокнижник? А може… може, гірший… Ходімо, щось покажу. Зараз всі спочивають, і ваш малий задрімав на печі.

Направду я не хотів нікуди йти. Боявся. Здогадувався, що побачу щось таке, що може зашкодити моєму духу. А мені залежало на тому, щоб витримати ще два тижні до похорону. Я озирнувся через плече своєї душі й побачив щось таке, що не дуже мене втішило: там я був наче звір у клітці, що винюхував по всіх кутах волю, і хоч винюхав, але його до неї не пускають. А сили розламати ґрати нема ще. Сили духу, себто. Я прийшов сюди, щоб знайти її. І певен, що ігумен та братія знали, чого я потребую. Тому отець Зеновій і не відпустив мене, бо варто було зійти в Діл, і дух мій одразу б змалів. Я щиро хотів поговорити з ігуменом, але після останньої розмови він почав мене уникати.