— Я чув, що пан Северин став тут заступником усіх стражденних і потребуючих. Чи не служив пан часом колись за адвоката?

— Я, вашмосць, служив у війську, доки вік мені не вийшов і я не стратив усе, що мав найдорожчого — жону і дім.

Так я їм відповів, і на тім бесіда скінчилась. Моє слово залишилось останнім. Зрештою, нічого злого я не сказав, але надто безпечно повівся і через те був невдоволений собою.

Аби не наразитися на гострі стріли людського злослів’я, я волів сидіти в своїм покоїку та читати. Ніколи не було в мене часу на читання, і тепер я тішився, як школярик, тими кількома книжками, що отримав від покійного ясновельможного. В чоловіка все можна забрати, але не те, що в нього у голові. Проте часом душа прагла вирватися з чотирьох стін, і я йшов у місто визирати, чи надходить весна. На Стрітення був мороз, отже, весна мала настати скоро. Не бачив я ще весни добромильської, і не знаю, чи побачу літо. Пробував уявити собі літо в горах — не зміг. Отже, не побачу. А як почне сніг із гір танути і спливати в долину — оце цікаво.

В той день була торговиця. Пішов подивитися, почути, що люди говорять, а може, навіть стріти купців із землі волинської — Острога чи Заславля. Та, видно, дороги між Великим Князівством литовським та Руським воєводством добряче замело снігом, і я не почув рідного говору ні від тих купців, що торгували полотном, ані від тих, що купували сіль, натоптану в діжечки, що її тут варили, і не лише в Добромилі. Багата тут земля на сіль, мала би бути й вода солона, але ні — звичайна, і здоровіша, бо тече з каменю, а не сотається з боліт.

У нас болота й пущі, нема такого багатства, але рідне завжди дорожче. Полетів би я хоч зараз туди, якби був птахом. Зле зробив, що покинув сина серед чужих людей, батьківська любов не вистояла перед тугою світовою і образою. Чув я, ніби син Гербуртів Ян Лев вже у Мостиськах, але занедужав у дорозі, то скоро не приїде. А що з моїм сином? Може, теж занедужав, завше був трохи хоровитий… Татари взимку не нападають, хоч сим душа спокійна. Але мій Володимирко лови любить, а від них теж буває ураза не лише звірині, а й ловцеві на ту звірину.

— Чого пан такий смутний? — хтось шепнув мені на вухо.

А про Яця з Тернової я забув. Не шукав з ним стрічі. Ота біла квітка, що могла зів’янути завчасно, стояла між нами. Дякувати Богу, я не побачив на розчервонілому добродушному лиці свого рятівника тіні смутку. Зрештою, се ще нічого не означало: не в звичаї простого люду жаліти за малими дітьми — Бог дав, Бог і взяв. Я сам двох діток стратив, ще у сповиточку.

— Як ся маєш, Яцю?

— Наразі незле, дякувати Богу. А вашмосць чи не журиться?

— Згадав сина. Не пише мені. Думав, стріну на торговиці земляків.

Я роззирнувся. Біля ятки з воском побачив двох єзуїтів, як двох круків, прости Господи.

— Та якби був хто з листом, то певно би знайшов пана. Торговиця нині мала. Велика буде після Паски.

— А як моя похресниця? Чи здорова?

— Та здорова нівроку. Я й забув сказати. От старий дурень! На думці все цвяхи та завіси. І ще жінка просила купити глиняне начиння, наймит пішов дивитися. Може, послати до вашмосці сани, щоби пан трохи побув у мене, відпочив…

— Хочу піти до монастиря, як трохи сніг зійде, тоді ступлю до вас.

— Не знаю, чи варто мені се казати, але вашмосць зле виглядає, змарнів, пожовтів на лиці. Якби се трапилось з моїм кревним чи приятелем, я б відмовив його від того, пан знає від чого. Бо то таке — як у сльозах не втопишся, то під землю затягне. — Яць перехрестився. — Пан щораз більше стає схожим на небіжчика ясновельможного. Ніхто вашмосці того не казав?

— При дворі мовлять більше поза очі, ніж в очі, — гірко всміхнувся я. — Се для мене єдина нагода виїхати з Добромиля. Не хочеться вертати додому жебраком.

Я подумав, що Яць зараз спитає, скільки мені грошей заплатять за те, що буду парсуною Яна Щасного Гербурта. Се мені було б неприємно, адже й без грошей я б згодився, бо як відмовить простий шляхтич значному та багатому?

— Та й се честь велика прислужитися такому великому чоловікові, благодійнику моєму.

Честь честю, майнуло в мене у голові, але все одно доведеться нести покуту, бо се нехристиянський звичай і, може, навіть гріх перед Господом. Жити між людьми і не грішити — такого не буває.

Яць, видно, помітив, що я змінився на лиці, й палко зашепотів:

— Простіть мені, вашмосць, дурне мовлю! Все у Божих руках. Один Він знає, коли віддати нас в руки смерті.

Мені аж мороз пішов поміж плечі від його слів, бо бачив те, що живим бачити не слід. А чим се грозить мені, не важко здогадатись. Саме слово «смерть» було таке важке й темне, що ми з Яцем мусили його випустити, відігнати від себе. Ніщо, ніщо не може його спинити. Нема такого слова, щоб зупинило слово «смерть». Я потребував зачепитися об таке слово, яке допомогло б мені забути, що опинився надто близько до мертвих і надто далеко від живих. Тільки де його знайти?