Я дивилась як мій брат та Вікторія робили це. Я відпустила сорочку і стілець, нахилившись вперед. Мої очі широко відкрились.

– Що таке?
– спитав Гебріел.
– Що ти бачила?

Я похитала головою, щоб всі згадки того, що я побачила, покинули її.

– Нічого.

Його брови піднялись.

– Нічого? Ти нічого не отримала від цього?

– Вибач, - відрізала я.
– Це не платне таксі. Тут не можна просто замовити екстрасенсорну послугу.

Гебріел підняв руки.

– Ні, я не критикував тебе. Просто здалось, що ти дійсно щось побачила.

– Ще ні, - збрехала я і швидко повернулась до роботи, шукаючи що дати Гебріелу, щоб не давати йому ту єдину правду, яку я мала.

– Його мати сказала, що він сидів за цим столом тієї ночі, - сказав Гебріел.
– Може послухай предмети на столі.

Нарешті в нього була добра пропозиція. Я послухала купу журналів, декілька рахунків і нічого не відчула, поки не взяла звичайну ручку. І тут я побачила, як Біллі щось пише. Я відчула, як швидко билось його серце. Це було чимось важливим.

– Він щось писав, - сказала я. Я озирнулась і побачила невеликий білий записничок.
– На цьму. Він щось писав там.

– Давай сподіватись, що він сильно давив, - сказав Гебріел, виловлюючи олівець з коробочки.

Він легко тримав папірець і м'яко замальовував верхній папірець на записничку доти, поки легко не проступили слова, що можна було прочитати. Слова, що написав Біллі на верхньому листку, який був вирваний. Три слова. Я бачив тебе.

Глава 14

– Я бачив тебе, - прочитала я вголос.
– Що це? Погроза?

– Звучить саме так.

Питанням, на яке я найбільше хотіла отримати відповідь було "Хто?". Кого бачив Біллі? Він бачив лише як Пері і Вікторія кохались чи бачив її вбивцю? Якби Пері отримав подібну записку, він би мені сказав, правда?

– Записка повинна бути в убивці, - сказала я.

– Навіщо просто гратись? Чому не піти до поліції?
– Гебріел потер підборіддя.
– Він хотів щось отримати. Невеликий шантаж для мовчання.

– Де ж він тепер? Він отримав вдосталь грошей, щоб залишити місто? Або просто злякався і втік?

– Ми тут закінчили, ходімо, - сказав Гебріел, перериваючи мій потік думок.

Ми ввічливо попрощались з Бетті і попрямували до червоного джипа Гебріела, що стояв на дорозі.

– Що тепер?
– спитала я.

– Можливо, я зможу знайти його, - сказав Гебріел, притулившись до капоту.
– По сигналу.

Я підняла руку, що прикрити очі від сонця, що відбивалось від лобового скла.

– По чому?

– Мати Біллі згадала про його телефон. Працюючий телефон кожні декілька хвилин подає сигнали найближчій мобільній башті, а башта передає інформацію в сітку.

– А телефонні компанії зберігають данні?

– Деякі зберігають лише останній сигнал, деякі - всі за добу. І, звичайно, телефон повинен бути ввімкненим, щоб подавати такі сигнали.

– Подзвони компанії і побачимо, що вона скаже, - сказала я.

– Не так швидко. Для такого потрібен ордер.
– Він відчинив авто.
– Можливо, мій батько зможе отримати його. Побачимо.

Коли я повернулась додому, була вже майже п'ята. Повинна сказати, мені сподобалось йти та приходити тоді, коли мені цього хотілось. Будинок зазвичай зв'язував мене по рукам і ногам. Мама завжди хотіла, щоб ми з Пері були вдома стільки, скільки можливо, на випадок відвідувача. Особливо влітку, в той час, коли я найбільше хотіла бути не вдома. Ця допомога копам давала мені почуття свободи і мені подобалось це.

Гебріел висадив мене і поїхав. Як йшла по тротуару і побачила, як відвідувач покинув дім. Коли він наблизився, я зрозуміла, що це не відвідувач. Це був Філ Тісдел, який брів алеєю, опустивши плечі і сильно сконцентрувавшись на чомусь.

– Пане, міський голово! (не мер, а інша посада - прим. перек.) - я привітала його з посмішкою.
– Як справи?

Він злегка помахав мені.

– Привіт, Клер. Побачимося завтра ввечері.

Я ніколи не бачила Філа таким пригнобленим. Зазвичай він дасть Санті фору у веселості. І замість звичайного пом'ятого одягу він був вдягнений у випрасувану блакитну сорочку і полотняні штани. Він що надухався?

– Що значить завтра ввечері?- спитала я, коли його слова дійшли до мене.

– А бенкет?